Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– Тут, певно, вийшло як і того разу, коли мене спитали про доктора Апфельбаума. Можливо, через певну мутацію трапляються й хороші євреї, але їхня раса – аморальна й неповноцінна.

– Така відповідь неприйнятна, – відрізав директор. – Одна справа – говорити про чуйного лікаря, що добре знається на обраній шляхетній професії, і зовсім інша – казати таке про генія, який, можливо, змінив хід історії. Але куди подіти багато інших євреїв, чия геніальність загальновідома? Як ви поясните їхній феномен? Я нагадаю вам про тих, кого ви знаєте й сам, але, можливо, не підозрюєте в них євреїв. Гер Шефер говорив мені, що на заняттях ви читали напам’ять Генріха Гейне. А ще казав, наче ви любите музику, а отже, як мені уявляється, чули твори Ґустава Малера й Фелікса Мендельсона, еге ж?

– Гер директор, то вони євреї?

– Так, і ви маєте знати, що й Дізрае́лі, видатний британський прем’єр-міністр, був євреєм.

– Я цього не знав, гер директор.

– Так. А просто зараз у Ризі дають оперу «Казки Гоффмана», яку написав Жакоб (або Жак) Оффенбах – іще один єврей за народженням. Ось скільки геніїв. Як ви можете це пояснити?

– У мене немає відповіді на таке запитання. Мені доведеться подумати. Будь ласка, гер директор, можна я піду? Мені щось недобре. Обіцяю поміркувати про це.

– Так, можете йти, – сказав той. – І мені б дуже хотілося, щоб ви справді подумали. Це корисне заняття. Поміркуйте про сьогоднішню нашу розмову. Поміркуйте про Ґете та єврея Спінозу.

Після того як Альфред пішов, директор Епштейн і гер Шефер кілька хвилин мовчки дивилися один на одного, а відтак перший промовив:

– Він каже, що подумає, Германе. Яка ймовірність того, що це станеться?

– Гадаю, що практично нульова, – сказав гер Шефер. – Випустімо його та й здихаймось. Такий дефіцит допитливості, як у нього, найімовірніше, невиліковний. У його розумі, хоч де копни, скрізь натикаєшся на корінну породу безпідставних упереджень.

– Згода. Я не маю сумніву, що цієї самої миті Спіноза та Ґете швидко йдуть йому з думки й ніколи більше не потривожать її. Так чи інак, а я відчув полегшення від того, що тільки-но сталося. Бо моя тривога вляглася. Цьому юнаку забракне хоч кмітливості, хоч сили духу, щоб прихилити інших до таких поглядів, як у нього.

Визирнувши у вікно, Бенту спостерігав, як його брат іде до синагоги. «Ґабріель має рацію: я кривджу найближчих. Переді мною страхітливий вибір – чи то затаїтися, зрікшись найсокровеннішого в собі й приборкавши власну допитливість, чи то шкодити найріднішим». Братова розповідь про обурення, висловлене на його адресу за суботньою трапезою, викликала в пам’яті батьківське попередження ван ден Ендена, що Бенту наражається на дедалі більшу загрозу з боку громади своїх одновірців. Він майже годину обмірковував, як йому вибратись із цієї пастки, а відтак устав, одягнувся, зварив собі кави й через чорний хід – просто із чашкою в руці – подався до «Крамниці заморських товарів Спінози».

Там він протер пил і, вимівши сміття крізь вхідні двері на вулицю, висипав у лоток великий лантух ароматного сушеного інжиру, який тільки-но прибув морем з Іспанії. Сидячи на своєму звичному місці біля вікна, Бенту посьорбував каву, пожовував фіги й зосередився на снах наяву, що пропливали свідомістю. Віднедавна він почав медитувати – відключався від потоку думок і сприймав власний розум за театр, де сам був глядачем, який спостерігає за виставою, що розгортається перед ним. На сцені одразу ж з’явилося лице Ґабріеля – і то в усіх своїх скорботності й сум’ятті, але Бенту вже навчився опускати завісу й братися до наступного акту. І незабаром там постав ван ден Енден – похвалив Бенту за успіхи у вивченні латини й по-батьківськи злегенька потріпав по плечі. Той доторк – йому сподобалося це відчуття. «Але тепер, – подумалося Бенту, – коли Ребека й Ґабріель відвертаються, хто й коли знову мене торкнеться?»

В уяві Бенту сплинув образ себе самого за навчанням гебрайської свого наставника й Клари-Марії. Він усміхнувся тому, як утовкмачує в голови цим двом «спудеям», немов дітлахам, алеф, бет, ґімель, а відтак його усмішка навіть поширшала – від видіння, як маленька Клара-Марія своєю чергою ганяє гебраїста по грецьких альфі, беті, гамі. Зауважив яскраве, ледь не світне забарвлення її образу – Клари-Марії, ефірної тринадцятилітки зі сколіозом, напівжінки-напівдитини, чия пустотлива усмішка виказувала вдаваність її ролі дорослої, суворої вчительки. Повз нього пропливла заблукана думка: якби тільки вона була старшою…

Опівдні його тривалу медитацію перервав якийсь рух за вікном. Удалині показалися Жако та Франку, які, розмовляючи, прямували до нього в крамницю. Бенту дав обітницю поводитися праведно й знав, що негоже крадькома підглядати за іншими, а надто за тими, хто, може статися, говорить про нього. Але не міг відвернути уваги від дивної сцени, що розгорталася в нього перед очима.

Франку кроки на три-чотири відстав від Жако, після чого той обернувся, схопив кузена за руку й потяг за собою. Останній виривався й несамовито хитав головою. Жако щось відповів йому й, роззирнувшись, щоб переконатися, що їх ніхто не бачить, поклав свої лаписька на плечі кузенові й грубо того струсонув, а відтак штовхав перед себе, аж доки вони не дісталися крамниці.

Прикутий до цієї пантоміми, Бенту на якусь мить нахилився до вікна, але невдовзі знову поринув у стан медитації, розмірковуючи про загадку дивної поведінки Франку й Жако. Та за кілька хвилин його вивів із цієї замріяності звук дверей, які хтось відчинив, та кроків усередині крамниці.

Тож він схопився на ноги, привітався з прибулими, підсунув для них два стільці, а сам сів на величезний ящик із сушеним інжиром.

– Ви із суботньої служби?

– Так, – відказав Жако, – один із новими силами, а другий – у навіть більшому сум’ятті, ніж доти.

– Цікаво. Одна й та сама подія запустила дві різні реакції. І як же пояснити такий дивний феномен? – поцікавився Бенту.

Жако не забарився з відповіддю:

– Проблема тут не така вже й цікава, а пояснення – очевидне. На відміну від Франку, невігласа в юдаїзмі, я маю підготовку з єврейського звичаю та гебрайської мови, отож…

– Даруй, що переб’ю, – промовив Бенту, – але твоє пояснення вже й саме вимагає пояснення. Жодна дитина, що зростала в Португалії в родині маранів[18], не має підготовки з гебрайської або з юдейської обрядовості – зокрема й мій покійний батько, який вивчив цю мову, лише полишивши Португалію. Він і розповідав, що в тій країні за його хлоп’яцтва кожна родина, де дітей навчали гебрайської або єврейського звичаю, наражалася на страшне