Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

віконниці, високі мури та люті пси на подвір’ї робили особняк неприступним для злодіїв. Замкнувши сейф і поклавши ключі до шухляди, він вважав свої капітали в цілковитій безпеці. Отже, досить тільки нишком взяти ключі, і…

І коли Чарлі Бертон глупої ночі відімкнув сейф та почав напихати кишені пачками грошей, тихо одчинилися двері, і на порозі стаз лорд Бівербрук, — в нічній сорочці, капцях на босу ногу, з свічкою в одній руці і пістолетом в другій.

— Стій!.. Руки вгору!.. — вигукнув він, якщо можна назвати вигуком страшний, хрипкий шепіт, що вирвався з його грудей.

Для Чарлі цей голос пролунав як громовий заклик ієрихонської труби.

“Кінець! — блиснула думка. — Кінець мріям, коханню, життю!”

Він бачив тільки спрямоване на нього дуло пістолета. Ще одна мить — і вилетить звідти смертоносна куля.

Як звір, кинувся Чарлі Бертон на Бівербрука. Свічка згасла. Пістолет брязнув на підлогу. А що було в наступні кілька секунд — Чарлі не запам’ятав. В усякому разі, старий пручався, хрипів, намагався щось крикнути, а по тім зів’яв, замовк і більше не рухався.

Чарлі Бертон зрозумів: він забив людину!.. Це було так страшно, що йому на мить захотілося завити, — тоскно, по-вовчому. Він заметався по кімнаті, бажаючи втекти звідси, — куди завгодно, світ за очі, аби врятувати своє життя, уникнути неминучої кари, — але тільки натикався на різні предмети і шаленів, близький до божевілля.

А звідкись, — далеке й невиразне, — долітало завивання. Воно наближалося, наростало, і ось уже зовсім поруч, наче над самісіньким вухом у Чарлі, заверещала сирена, роздираючи глуху мовчанку ночі. І майже одночасно мерехтливо засяяли вікна, зататакали кулемети, загавкали зенітки, а потім прокотилася громова хвиля бомбових вибухів.

— Повітряний напад! — вигукнув Чарлі Бертон.

Це був перший нальот німецьких бомбардувальників на столицю Англії. Війна вже йшла. Десь відступали й наступали, хтось помирав і страждав, а манірна Великобританія й досі позирала на все це з холодною цікавістю стороннього глядача. І ось бомби вперше впали на Лондон. Над містом ширяла смерть.

Одним страхом урівноважився другий. Вже невідомо як, Чарлі Бертон миттю відшукав двері, вилетів з будинку, чкурнув до бомбосховища. Він просидів там з півгодини, аж доки замовкло все довкола, а тоді висунув носа назовні.

Але боже милий, що сталося?.. Нема старовинного особняка лорда Бівербрука. Нема конюшні й гаража. Нема флігеля, де жила обслуга. Є тільки вогонь, який аж гуде, гнаний вітром, та височить безладний хаос цегли, каміння й заліза.

І Чарлі Бертон зареготав. То був істеричний регіт людини з самої себе, з страху, якого вона щойно позбулась.

Хто сказав, що лорда Бівербрука задушено?! Дурниця! Він загинув від фашистської бомби, пройшов через вогненну купіль, і його душа вже стукає в ворота раю!.. А його вихованець Чарлі Бертон постукає в інші ворота: завтра вранці він вилетить до Америки разом з Агні та й забуде, що таке війна.

Чарлі помацав кишені. Вони приємно відстовбурчувалися і своїм вмістом мали забезпечити безтурботне життя протягом тих кількох років, доки Бертон здобуде звання професора. Отже — до Агні! І досить схилятися перед нею. Треба, нарешті, виявити себе справжнім мужчиною.

Однак недарма ж кажуть, що біда за бідою ходить. Наближаючись до будинку, де жила Агні, Бертон помітив досить дивну пару. їм, певне, начхати було на війну і на бомбування. Мужчина був у тому стані, коли з найсерйознішим виглядом плещуть дурниці, регочуть з сумного і падають, де стоять, утративши опору. Жінка, мабуть, теж була п’яненька, але на ногах трималась і з сміхом тягла за собою мужчину:

— Ну, Дуглас, ну, мій любий, прошу: ще трошки!.. Ще дві хвилини — і ми вдома.

— Ой Агні, — реготав п’яний, — спини, будь ласка, землю. Хай не крутиться, а то я впаду, слово честі, впаду!

“Дуглас?!. Агні?!.”

Сумніву не було: Агні зраджувала Бертона. Та ще й з ким? З бридким, як мавпа, Дугласом Лендкоффом, ад’ютантом прем’єр-міністра!

Холодна, жорстока зненависть стиснула серце Бертонові. Вбити негідницю!.. Познущатися з неї так, щоб вона прокляла свої останні хвилини!

І він її убив. Скористався з свого ключа, зайшов давно знайомим ходом до Агні в спальню, стягнув з ліжка і жорстоко закатував. Така самісінька доля спіткала б і Дугласа Лендкоффа, але той був п’яний, як свиня, і тільки мукав на штовхани, не прокидаючись. Чарлі Бер-тон наостанку дав йому каблуком в обличчя і пішов зізнаватися до поліції. Світ йому зійшовся клином.

На другий день ув’язнення Бертона викликали до “Інтеллідженс Сервіс”. Чарлі, який доти вже схаменувся, тремтів, сподіваючись на найгірше. Але трапилось чудо: йому висловили подяку. Виявляється, Агні Бертельс була видатною німецькою шпигункою; під час обшуку на її квартирі знайдено дуже важливі матеріали. Він, Чарлз Бертон, допоміг розкрити велику шпигунську організацію, — честь і хвала йому за це.

— Проте, — сказав наприкінці полковник з “Інтеллідженс Сервіс”, — вбивство лишається вбивством. На вас чекає тяжка кара. Ми можемо вас врятувати, однак…

Чарлі чудово зрозумів, чого від нього хочуть, і гаряче запротестував. Тоді полковник натякнув, що лорд Бівербрук теж, здається, помер не власною смертю. В усякому разі, лікарі дивуються, як це старий, лишившись неушкодженим під час вибуху бомби та пожежі, має такі виразисті синці на шиї. А ось цей ґудзик, що був затиснутий у нього в руці, дуже скидається на…

Полковник покрутив у руках ґудзик, притулив його до рваної дірки на піджаку Чарлі Бертона й зітхнув.

— Я згодний… — хрипко сказав арештований.

— От і гаразд… Вас випустять на волю через годину.

* * *

Ось так і став Чарлз Бертон шпигуном і диверсантом, — однією з незначних клітин-присосків англійської розвідки, яка, немов гігантський спрут, розпростерла свої щупальця на весь світ.

В Ірані він стежив за шахом і влаштовував диверсії проти радянських військ під час другої світової війни В Австралії, м’яко кажучи, “усунув” одного з керівників антианглійського руху. В Америці досить успішно викрав ряд важливих секретів щодо виготовлення бактеріологічної