Тагере Мафі - Знищ мене

Варнер, зиркнувши на мене ще раз перед тим, як налити щось у мою чашку. Воно виглядає як вода.

Ненавиджу його усмішку.

Чиста ненависть виглядає, як усі інші люди, коли усміхається. Доки вона крутиться і складає вуста й зуби в щось подібне до слабини, яка не може напасти.

– Джульєтто?

Я вдихаю надто швидко. Здушений кашель стискає моє горло. Його скляні зелені очі роздивляються мене.

– Ти не голодна? – такий медовий голос. Руки в рукавичках торкаються мого зап’ястя, і я майже вивертаю його, поспішаючи відсунутися.

– Ні, дякую.

Він розтягує нижню губу в посмішку.

– Серденьку, не плутай сміливість з дурістю. Я знаю, що ти днями нічого не їла.

Мій терпець урвався.

– Та я ліпше помру, ніж їстиму вашу їжу чи слухатиму, як ви називаєте мене серденько, – кажу я йому і стискаю щелепи.

Адам упускає виделку.

Варнер зиркає на нього, але, коли знову дивиться на мене, його очі суворішають. Він утримує мій погляд кілька секунд, перед тим як дістати пістолета з кишені піджака. Стріляє.

Уся кімната кричить, щоб він перестав. Моє серце підкочується до горла.

Я дуже-дуже повільно повертаю голову в напрямі дула Варнерового пістолета, щоб побачити, що він прострелив кістку м’ясної страви. Їжа трохи парує, її навалено менш ніж за фут від гостей. Він стріляв і не дивився. Він міг когось убити.

Уся моя енергія йде на те, щоб залишатися дуже-дуже спокійною.

Варнер кладе пістолета на мою тарілку. Тиша облітає всю залу і повертається назад.

– Дуже обережно добирай слова, Джульєтто. Варто мені поворухнути пальцем, і твоє життя стане не таким простим.

Я кліпаю очима.

Навпроти мене Адам штовхає тарілку з їжею; його прямий погляд проходить моєю шкірою, немов розпечена кочерга. Його очі волають будь ласка.

Я беру виделку.

Від Варнера нічого не приховаєш. Він прочищає горло трохи заголосно. Нерадісно сміється, розрізаючи м’ясо на тарілці.

– Мені потрібно змусити Адама виконувати всю роботу за мене?

– Вибачте?

– Здається, він єдиний, кого ти слухаєшся.

Його тон грайливий, але щелепа, безсумнівно, нервово напружена. Він повертається до Адама.

– Дивно, що ти не попросив її змінити одяг, як я тобі наказував. Адам сідає пряміше.

– Я просив, сер.

– Мені подобається мій одяг, – говорю я йому. «Мені подобається муляти тобі очі», – це те, що я хочу йому сказати.

Варнер знову усміхається.

– Серденьку, ніхто не питає, що тобі подобається. Тепер їж.

Мені потрібно, щоб біля мене ти виглядала якнайкраще.

Варнер наполягає на тому, щоб провести мене до кімнати.

Після обіду Адам разом з кількома солдатами кудись зникає. Зникає без слова чи погляду в мій бік, і я не знаю, чого чекати. Зрештою мені нічого втрачати, крім свого життя.

– Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа, – говорить Варнер, коли ми прямуємо до ліфта. – Я твій ворог лише тоді, коли ти сама цього захочеш.

– Ми завжди будемо ворогами, – мій голос бринить кригою, слова тануть на моєму язиці. – Я ніколи не буду тим, чим ви хочете мене зробити.

Натискаючи кнопку ліфта, Варнер зітхає.

– Я гадаю, невдовзі ти зміниш свою думку.

Він поглядає на мене, ледь усміхаючись. Це жахливо, що така дивовижна зовнішність марнується на таке жалюгідне створіння.

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я не дивлюся на нього, хоч відчуваю його погляд на кожному дюймі свого тіла.

– Ні, дякую.

Ми в ліфті. Світ мчить повз нас, а стіни зі скла роблять нас видимими для всіх на кожному поверсі. У цій будівлі немає секретів.

Варнер торкається мого ліктя, але я відсуваюся.

– Ти можеш передумати, – м’яко говорить він.

– Як ви це з’ясували?

Ліфт, дзенькнувши, розчиняється, але я не рухаюся. Я нарешті обертаюся, щоб роздивитися його, бо не можу втримати цікавості. Я роздивляюся його руки, так завбачливо затягнуті в шкіру, рукави товсті, тверді й довгі. Навіть комірець високий, королівський. Він бездоганно одягнений з голови до п’ят, закритий скрізь, окрім обличчя. Навіть якщо я захочу його торкнутися, не певна, що зможу це зробити. Він не забуває захищатися.

Від мене.

– Можливо, поговоримо завтра ввечері?

Він піднімає брову й пропонує мені руку. Я вдаю, що не помітила її, коли ми виходимо з ліфта і спускаємося коридором.

– Можливо, одягнеш щось гарненьке.

– Як тебе звати? – питаю його. Ми стоїмо навпроти моїх дверей.

Він зупиняється. Здивований. Майже непомітно піднімає підборіддя. Фокусує свої очі на моєму обличчі, поки я не починаю шкодувати про своє запитання.

– Ти хочеш знати моє ім’я.

Я роблю це ненавмисне, але мої очі трохи звужуються.

– Варнер – це твоє прізвище, чи не так? Він майже усміхається.

– Ти хочеш знати моє ім’я.

– Не думала, що це таємниця.

Він ступає вперед. Його вуста ледь ворушаться. Він опускає погляд й натужно зітхає. Проводить пальцем у рукавиці по моїй щоці.

– Я скажу тобі моє ім’я, якщо ти скажеш мені своє, – шепоче надто близько до моєї шиї.

Я задкую. Важко ковтаю.

– Ти вже знаєш моє ім’я. Він не дивиться мені в очі.

– Твоя правда. Сформулюймо це інакше. Маю на увазі: я скажу тобі своє ім’я, якщо ти покажеш мені своє.

– Що?

Я дихаю надто часто, надто нерівно.

Він повільно знімає рукавичку, а я починаю панікувати.

– Покажи мені, що ти можеш.

Я так стискаю щелепу, що починають боліти зуби.

– Я не буду тебе торкатися.

– Усе нормально, – він стягує другу рукавичку. – Мені й не потрібна твоя допомога.

– Ні…

– Не переймайся, – усміхається він. – Певний, тобі не буде боляче.

– Ні, – я задихаюся. – Я не буду… Я не можу…

– Добре, – відрізає Варнер. – Це добре. Ти не хочеш завдати мені болю. Мене це тішить.

Він майже закочує очі. Дивиться вниз у коридор. Поглядом знаходить солдата. Підкликає його кивком голови.

– Дженкінз?

При своїх габаритах Дженкінз рухається надзвичайно швидко; він опиняється біля мене за секунду.

– Сер.

Солдат на дюйм схиляє голову, хоч ясно, що він старший за Варнера. Йому не може бути більш ніж 27; невеликий, міцний, коренастий. Скоса позирає на мене. Його карі очі тепліші, ніж я очікувала.

– Мені потрібно, щоб ти провів міс Феррарз униз. Але попереджаю: вона страшенно вперта й намагатиметься вислизнути з-під твого нагляду, – Варнер повільно усміхається. – Не має значення, що вона казатиме чи робитиме, солдате, ти не повинен її відпускати. Ясно?

У Дженкінза розширюються зіниці; він кліпає очима, його