Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

слави, гасав за хлопцями по лавках, по столах, по стільцях, і розлучитися в цю хвилину з машкарою йому дуже не хотілося.

- Оддай, тобі кажу! - кричала, вже зачервонівши рожею, Галя. - Чуєш?.. Оддай зараз, бо з хати вижену!

Впіймавши якось Грицька за штани, вона стала однімати машкару.

Грицько, певне, теж пригадав, що Галя - вчителька і чи волею, чи неволею, а машкару вона одбере в його,- зітхнув і оддав.

- Бач який! - казала сердито Галя, держачи вже в одній руці машкару й сердито блимаючи на Грицька очима.- Підожди, я ще батькові твоєму розкажу, як ти слухаєшся вчительки!

Грицько стояв коло стіни, опустив носа й чухав потилицю.

Пробравши гарненько Грицька, щоб був слухняний, Галя глянула на машкару й її сердите личко зразу повеселіло й засяяло.

Почервонівши, як півонія, й соромливо осміхаючись, вона взяла машкару пальчиками за кінці, озирнулась на затулені вікна й притулила її до свого личка.

- А-гу! - протягла вона низьким голосом, звернувшись до публіки, й кинулась у гущину школярів.

У хаті піднялось щось надзвичайне; збилася така курява, що не видно було ні одного лиця: манячили тільки скрізь якісь червоні плями замість їх. Діти заходилися од реготу, танцювали, качалися по долівці. За гамом і реготом нічого не було чути. А коло порогу давненько вже стояв з своєю патерицею о. Лука, кричав на все горло, щоб замовклу, й протирав скоренько свої окуляри, намагаючись роздивитися, що саме діється в хаті. Насилу його помітили.

Один за одним усі стали стихати. Де хто стояв, там і прикипів. Галя, побачивши на порозі свого завідуючого, тихенько ахнула, миттю зім’яла в руці машкару й скоренько шкрябнула на піч.

- Чи ви переказилися, чи дурману наїлися, чи що це з вами сталося? - кричав сердито о. Лука. - Скільки часу стою та кричу, а вони й вухом не ведуть:.. Що у вас таке тут діється? - спитав він.

Хлопці мовчали.

- Ну, а вчителька ж де? - знову спитав о. Лука, озираючи очима хату й не знаходячи Галі.

Хлопці тільки переглянулись.

- Пораділи, що вчителька самих у хаті лишила, то зараз і хату згодні перевернути! Де, кажу, вчителька? - звернувся о. Лука до одного з хлопців, що стояв поблизу.

- Вони... отам,- тихо, заикуючись, одмовив той і показав пальцем на піч.

- Де? - здивовано перепитав о. Лука.

- На печі.

- Як на печі... чого... слаба, чи як? - нічого не розуміючи, питав о. Лука.

Хлопці приходили помалу до пам’яті; деякі почали тихенько пирскати зо сміху.

- Вони засоромилися вас та й сховалися на печі, бо були в машкарі,- сміливо й насмішкувато промовив Грицько Прокуда, вийшовши з гурту наперед.

По хаті залунав зразу дитячий регіт.

О [тець] Лука мовчки пройшов од порога далі й, високо закинувши сиву бороду вгору, став заглядати на піч. Діти збилися коло його й зазирали туди ж. Грицько проворно зіскочив на припічок, показав пальцем у куток, глянув на

о. Луку й весело промовив:

- Ось де вони!..

- Анно Тимофіївно, що це з вами сталося? - спитав о. Лука.

Десь на печі почулося хлипання.

- Ай-яй-яй! - докірливо промовив він.- Оце так учителька, оце так божественна вчителька!.. А ви, лобуряки, оце так лекції вчите? - почав суворо гримати на школярів о. Лука.

Хлопці підняли гомін - почали виправдуватись.

- Годі, годі! - спиняв батюшка.- Знаю вас... становись на коліна!

Хлопці одразу змовкли, і хто де стояв - весело гуцнули на коліна.

- До порогу, до порогу! - показував о. Лука рукою.

Почовгали гуртом до порогу й вирівнялись у два ряди.

- Ану злазьте сюди, панно вчителько! - гукнув на піч о. Лука.

Хлопці радісно заіржали.

- Злазьте-но, злазьте, не соромтесь,- заохочував Галю батюшка,- бушували отут разом, то треба разом і кару приймати.

Галя соромлячись, проте охоче злазила з печі, вважаючи, очевидно, цю кару цілком справедливою.

0[тець] Лука зацитькав на школярів, регіт стих, і Галя, червона, як жарина, спустила додолу очі й стала в ряд школярів, що їй залюбки, по-товариськи розсунули місце.

0[тець] Лука сів на стільці й почав вичитувати.

Хлопці з лицемірно-скорботними обличчями слухали батюшку й крадьком моргали один на одного, радіючи веселій оказії.

Незабаром Галя теж держала вже руки «по швам», вирівнявшись, як бравий школяр, і в її очах теж поблискував уже веселий і хитрий школярський вогник.

1910

У ПАНІВ

Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається... Плетена шапка нап’ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду... позаду юрма дітей...

- Ларьку, ану заграй чечіточки! Го-го! Та як же упився Ларько!..

- Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?..

Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.

- Га! Хвороба на вас! Кш! - кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.

- Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? Хіба ж тобі туди йти?.. Тобі он куди йти! - і хлопці пхають його кудись у другий бік.

- Брешеш! - бубонить Ларько.- Я все бачу і все знаю... Мене не одуриш...

Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хати вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.

Значить - прийшла вже ніч.

А знає Ларько, що завтра різдво і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще, може, пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру,- Ларько вже забувала й навіщо йому теє знати: де був - нема тепер.

Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі бори, а за борами скоро й хутір.

З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.

- Що таке Ларько? - бубонить він сам собі.-