Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Я не відразу помітив, що з морської далини наближалась рибальська моторка. Вона мчала до риббази з такою шаленою швидкістю, що здавалось: або вона вискочить на берег, або вріжеться у наш місток.

— Хомко, клич дівчат! — гукнув ще здалеку дідусь. — Рибу хай приймають.

— Чичас! — відгукнувся Жорка-одесит. Так я довідався, що Жорку ще звали й Хомкою.

Вильнувши вбік, моторка розсіяла ціле помело бризок і в одну мить стишилась, підпливла до містка. Жорка-одесит побіг на базу.

На кормі, випроставшись на повний зріст, стояв мій дідусь у високих рибальських чоботях. Я дивився на нього, і мені враз захотілося стати з ним поруч. Захотілося відчути, як в обличчя хльоскає вітер, як намагається зірвати з голови солом'яного бриля. Почмихуючи мотором, суденце здригалось біля містка. Його міцно прив'язали товстими просмоленими вірьовками до високих паль.

— То це й ти тут рибалиш, Даниле? — здивувався дідусь.

— Ми з Коською рибалимо.

— Ти гляди, внуче, щоб бабуся нам з тобою не дала рибальства.

З голосу чую — не дуже дідусь боїться бабусі. А коли йому не страшно, то чому я маю лякатися?

Я заглянув у дідову моторну. Аж у очах забіліло. Здалося, ніби то хтось срібних грошей насипав, так заблищало проти рожевого неба. Пригледівшись, побачив — в судні ворушиться срібляста риба. Біла-біла, з зеленими спинками. І зовсім дрібненька.

— Ого! — тільки й вигукнув я.

— Яке там — ого! — виплигнувши на місток, весело посміхнувся дідусь. — Звичайна собі хамса. їв ти коли-небудь мариновану тюльку?

— Мама її до картоплі часто купляє.

— Отож-о! А ми її живою в моря позичаємо. Дрібненька, маленька, а смачна. Слабо падає в сіті, але нічого не вдієш. Море, воно не скупе — що має, те й дає.

Побачивши мій улов на кукані, дід здивувався.

— Ого! Та й у тебе тут ціла в'язка. Ну, не журись тепер, з голоду не помремо. Порибалили на славу.

— Це я для чайки, — кажу, засоромившись.

А дідусь набив тютюном люльку, глянув проникливо в море, туди, де червоніли, жовтіли й зеленіли рухливі вогники, та сказав задумливо:

— Нічого, хлоп'ята, ось післязавтра неділя. Виїдемо з вами в море, порибалимо. Бичків, камбали, глості натягаємо.

З риббази тим часом прийшло кілька жінок з верейками на плечах.

— Ну, де тут ваша риба? До ранку вистачить вантажити?

— На скільки вистачить, на стільки й вистачить, — сказав дідусь. — Ніби самі не знаєте, що зараз не час на рибу.

Пересміюючись, жартуючи з рибалками, жінки залізли в баркас та почали нагрібати у верейки рибу. Я дивився, як пливло живе рухливе срібло, а сам уже мріяв про те, як післязавтра ми вийдемо в море. Ото буде гарно! Дід заведе моторку, включить повний газ і… тільки смуга ляже за нами. А мама з бабусею дивитимуться з кручі та зітхатимуть. А отой товстий Асик лусне від заздрощів, і Сана кине свої пригоди чигати та на нас дивитиметься.

— Дідусю, а Коську ми візьмемо? — турбуюсь за свого дружка.

— Ну ще б пак! Хіба ж без твого Коськи вода відсвятиться? Я розумію, що дідусь жартує, бо не уявляю собі, як це відсвячувати ту воду, але я вдоволений. Коська теж. Він поважно повідомляє:

— А ми з дідусем часто їздимо. Я ще таких кнутів тягаю, що — ого! З дельфіна завбільшки.

На містку з'явився Жорка-одесит. Він голосно пошморгував носом, поблискував очима, підсував на лоба непомірного кашкета.

— Ти ж, Хомко, тут дивись, бо я вже йду додому, — звернувся до нього дідусь.

— Шьо ви турбуєтесь, Кузьмо Івановичу? Буде порядок в танкових частинах. Шьо, ви мене перший день знаєте?

І ось ми повертаємось з рибальства додому. Попереду дідусь в високих важких рибальських чоботях, в шкіряному фартусі, з веслом на плечах. Попихкує своєю люлькою. Йде повільно, ступає твердо. За ним дрібоче, перечепивши через плече в'язанку бичків, Коська. Він такий маленький, такий тонісінький, ну геть тобі супроти дідуся лозинка проти дуба. А вже позаду йду і я. Я теж хочу ступати твердо, розвальцем, як дідусь, але на цьому гострому камінні так просто не ступиш. Ось коли б і мені такі чоботи, як у дідуся, коли б мені весло таке та фартух, отоді і я ходив би як справжній рибалка. І так мені захотілося стати рибалкою, вранці йти до схід сонця в море, а ввечері, коли в небі висиплються яскраві одеські зорі, повертатись з рибальства додому. От виросту — обов'язково рибалкою стану…

Коли підійшли до селища, Коська шепнув мені:

— Зайду додому, а тоді прийду до тебе. Допоможу чайку нагодувати.

Я був дуже вдячний другові. Ні, то зовсім даремно бабуся не любить Коськи — він чудовий хлопець. А Гладуна ми бабусі обов'язково повернемо, ось тільки хай трохи подресируємо.

Коська побіг додому, а ми з дідусем підходимо до нашої хатини. Бабусі не видно, а мама сидить на веранді з тьотею Надею. Говорять про щось, видно, ніяк не наговоряться.

— О, з'явились рибалки! — каже невдоволено мама. Я розумію — то не на дідуся вона сердиться, це вже мені перепаде на горіхи. — Де ж ти бігаєш цілу днину, рибалко, додому не навертаєшся?

— А я дідуся он зустрічав. Ми рибу вудили…

— А їсти хто за тебе буде?

— А я їв. Нам Косьчина бабуся бичків насмажила. Я стільки їх з'їв, що мало живіт не луснув.

Мама трохи заспокоюється. В мене взагалі хороша мама. Вона ніколи не намагається напихати мене їжею, як ото напихають Асика. І довго ніколи не