Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Я забув про свій поплавок. До чого ж люблю слухати різні історії. Особливо про далекі краї, та про морські подорожі, та про рибальство. Не зводячу очей з Жорки. А він задивився кудись у море, туди, де грають золотими переливами тіні від сонця, яке недавно потонуло в морі. В Жорчиних чорних, мінливих очах було стільки замріяності, стільки суму, що мені здалося: за-глянь у них — то і Бомбей побачиш, і Сан-Фраиціско, і всі ті казкові краї, всі моря й океани, які мав щастя пропливати цей хоробрий морячок.

— Кидаю я собі вудочку і кидаю. А на гачок — шьо, гадаєте — бички? Чорта з два! Вооттакенні вугри беруться. Ви бачили коли-небудь вугра, младєнці? Шьо то за змій! В руках не втримаєш.

Жорка враз закрутився, засмикався, завертів руками, стиснув кулаки — ну, точнісінько тобі в руках у нього опинилась незрима гадюка, аж сичить, клята. В мене й мороз пішов поза шкірою.

— Шьо твої пуголовки, — презирливо зиркнув він на Косьчин улов, — я нанизав вугрів кукан — додому не донести. А одного разу де не взялася летюча риба, та як хапонула за гачок, та в повітря, та понад водою — шьо ти гадаєш? Занесла мою вудку…

Жорка зачудовано крутить головою. Видно, йому ще й зараз дивно, і смішно, і досадно від того, що колись на тому Індійському океані летюча риба так нахабно вкрала у нього вудку. Та отой спогад не довго полонив Жорчину уяву. Вже за хвилину він розповідав про інше.

— А то ще черепашки. Шьо супроти них наші черепашки, це ж одно непорозуміння. А от в Індійському океані черепашки! Як дві тарілки, спаяні докупи. Розтулиш, а там бруліанти. Звичайнісінька тобі єта самая… перламутра, одним словом. І є такі, як куряче яйце. Що не бруліант — так і міліон. Ну, такі екземпляри, ясна річ, дуже рідко трапляються, за ними там справжня давка, як на привозі. А дістають їх з моря пацанки, от вроді вас. Та шьо вас — ще менші. Коли пірне, то ніяк дна не дістане. А само чорне-чорне, одним словом, негритянської національності, з тих, що ото в кіно показують. Пірнають-пірнають, а я з берега спостерігаю. Ану, думаю собі: дістануть чи не дістануть? І шьо ви гадаєте? Не дістають, бідолашні. Засапаються, язички повивалюють, плачуть отакенними сльозами. Жити їм, значить, ні за що, навколо капіталістичний світ, значить, шьо ви гадаєте? То плачуть-плачуть бідолашні, а тоді до мене: «Дядю Жора, ви передова людина, дістаньте бруліанта. Дістаньте, бо інакше нам вічна голодовка». Подивишся-подивишся, прикинеш собі в уме — жаль їх стане і лізеш. Пірнаєш на самісіньке дно, метрів на сто під воду, і шьо? Витягнеш найбільшу черепашку з вооттакенним бруліантом. А шьо ж робити? Не пропадати ж бідному негритьонку з голоду? На, бери, бідний Томе, та пам'ятай Жору з Одеси. Ось як!

Жорка задумливо мружить очі. Видно, він дуже вдоволений своїми благородними вчинками. А може, то він згадує своїх маленьких друзів-негрів? О, як би мені хотілося побувати в тих далеких краях, познайомитись з маленькими неграми, витягти їм із дна морського хоч одну черепашку із коштовною перлиною! Адже я непогано пірнаю. От тільки треба буде навчитись пірнати, не закриваючи носа і вух руками. Бо інакше чим же витягувати тоді оті черепашки?

— Дядю Жоро, — запитую, — а чому ви зараз не на кораблі? Дядя Жора важко зітхає. Схиляє голову. Згинається. Згинає ноги в колінах. Дядя Жора сумує.

— Життя, младєнець, схоже на безперервний архіпелаг підводних рифів, ось шьо таке життя, — відповідає він якось незрозуміло і сумовито. — Ти намагаєшся зманеврувати по самому фарватеру, а тебе на мілину викидає. В моряка доля лукава, братці. То міряєш усі широти, то сидиш на мілині. Ось і я — змушений тимчасово нести берегову службу. Але шьо — хіба то даремно? В мене є своє устремління, і я все одно свого доб'юся.

Виявилось, що Жорка будь-що хоче потрапити в гарпунери на китобійну флотилію «Слава», але якісь лихі люди, «бурократи» якісь стають йому на перешкоді. І ось він жде свого, навмисно не йде працювати пі на який корабель, хоч в нього відбою немає від різних капітанів та старпомів.

— Шьо за питання — кожному хотілось би мати на кораблі такого моряка, як я. Адже я всі моря і океани знаю, як свої п'ять пальців. Ти мінє запитай — де я тільки не плавав і де не бував? На яких я тільки кораблях не служив. І в військовому, і в торговельному, і в підводному хлоті. От тільки в морській авіації не був, шьо не був, то не був.

Виявляється, що й на риббазі дядя Жора служить не так собі спроста.

— Ось наша база, до прикладу. Коли подивитись на неї якомусь бевзю, що без понятія в голові, то він тут нічого не побачить. А насправді — це теж важлива ділянка. Потому— в нас судна. Рибальські судна, але не в тому річ, шьо рибальські, а річ в тому, де вони стоять. Вони ж на самому кордоні, де всяка сволота може забажати проповзти на нашу територію, як останній гад. Ото ж бо і воно! Тут і треба, щоб було надійне око і досвідчений охоронець. Ото ж мене і умовили. Спеціально із Москви приїздили — шьо ви думаєте? — це не таке, як може кому здатися, просте питання. Так і сказали: «Жорко, ти єдина людина на всю Одесу, кому можна довірити такий пост». А я — шьо — коли треба, то треба. Ось і той… А ти тягни вудку, бичку вже набридло сидіти нанизаному на гачок.

Я схопився за вудку та почав тягти рибину з води, а Жорка-одесит аж за живіт брався. Так йому смішно було з того бичка, що через цікаву розмову змушений був майже годину просидіти на гачку.

На море непомітно впали сутінки.