Джоджо Мойєс - Париж для самотніх та інші історії

– Що сталося?

– А чого не сталося? Я не отримав кращу роботу. Я не дописав книгу й не став наступним Сартром. Я не подорослішав, не змінився, не розкрив свій потенціал, – промовляє Фаб’єн, здригаючись.

– Дурниці, – промовляє Нелл до того, як усвідомлює, що робить. – Чому взагалі для цього мають бути якісь часові рамки? Я хочу сказати, що в тебе є хороша робота, ти працюєш із людьми, які тебе люблять. Ти пишеш книгу. Ти чоловік, який сам ходить на мистецькі виставки. Ти ж не лежиш днями в ліжку.

– Іноді я так і роблю.

– То яке найперше правило закону про розрив стосунків? Лежати в ліжку й жаліти себе.

– А друге правило яке? – запитує Фаб’єн, усміхаючись.

– Трохи себе принижувати, а тоді йде правило номер три – провести ніч із кимось, хто тобі абсолютно не підходить, правило чотири – зрозуміти, що ти знову насолоджуєшся життям, правило п’ять – як тільки збагнеш, що стосунки тобі не потрібні, – бум! – вони накочуються на тебе, ніби хвиля.

Фаб’єн перехиляється через кермо.

– Цікаво, а мені дійсно потрібно пройти всі ці етапи?

– Думаю, що так, – відповідає Нелл. – Ну, може, кілька етапів можна перескочити.

– Що ж, я вже встиг себе попринижувати, – усміхається він, не бажаючи говорити ще щось.

– Та годі тобі, – говорить Нелл. – Можеш мені розповісти. Я ж живу в іншій країні. Ми більше ніколи не побачимося.

– Гаразд… – Фаб’єн примружує очі. – Після того, як Сандрін пішла від мене, я ходив навколо будівлі, де вона працює, з ось таким виразом обличчя… (Нелл розцінює його вираз як французький сум) і думав: якщо вона мене побачить, то закохається в мене знову.

Нелл стримується, щоб не засміятися.

– О так, це саме той вираз обличчя, який може вразити будь-яку дівчину. Пробач, я з тебе не насміхаюся, ти не подумай.

– Ти маєш повне право сміятися, – говорить Фаб’єн, – це було цілковите божевілля. Романтичне божевілля. Для французів це звична річ, можу заприсягтися. А тепер, Нелл, я можу в тебе дещо запитати?

Нелл якусь мить мовчить. Він прибирає руку, і їй тепер не вистачає почуття близькості.

– Тільки не про стосунки, – говорить вона. – Я експерт із невдалих стосунків.

– Гаразд… тоді назви мені найкраще з усього, що відбулося у твоєму житті.

– Найкраще? Маю надію, що воно ще не відбулося.

– Тоді скажи, що було найгіршим.

Ось воно. Нелл відчуває прохолоду паризької ночі.

– Не думаю, що тобі варто це знати.

– Не хочеш розповідати?

Вона відчуває, як він дивиться на неї, але вона продовжує дивитися прямо перед собою, міцно тримаючи стерно в руках.

– Це схоже на… ну, не знаю. Гаразд. Це день, коли помер тато. Раптово й передчасно. Мені було дванадцять.

Зараз вона може про це говорити, ніби це сталося з кимось іншим. Її голос спокійний і чіткий, ніби вона промовляє якісь загальновідомі факти. Ніби ця подія не розірвала її на мільйони дрібних частинок, ніби це не був радіоактивний метеорит, який випалив усе живе на землі. Вона майже нікому не розповідала про той час. Усе одно в цьому не було сенсу – її розповідь неодмінно змінила б думку про неї. Вона раптом розуміє, що ніколи не розповідала Пітові про це.

– Він вийшов на пробіжку: він бігав тричі на тиждень, а в п’ятницю після того завжди заходив на сніданок у кафе на розі, яке моя мама часто називала місцем для піт-стопу. Коли він переходив дорогу, на нього наїхав водій на пікапі з вимкненими фарами й зламав йому хребет у трьох місцях. У той день йому мало виповнитися сорок два. Ми з мамою чекали на нього в кафе, щоб зробити сюрприз. Я й досі пам’ятаю все так, ніби це було вчора. Ми сиділи за столиком, голодні, намагаючись не дивитися на меню, і не розуміли, чому його так довго немає.

«Благаю, не бовкни щось дурне, – думає Нелл. – Не нахиляй голову набік, намагаючись вигадати щось, щоб мене підбадьорити».

Але Фаб’єн мовчить, а тоді, після тривалої паузи, його слова беззвучно падають у воду:

– Погано. Мені дуже шкода.

– Мою маму це дуже травмувало. Вона тепер майже нікуди не виходить. Я намагаюся переконати її переїхати, адже дім, у якому вона зараз живе, занадто великий для неї однієї. Але вона не хоче звідти їхати.

– Але ти пішла іншим шляхом.

– Не зрозуміла. – Нелл повертає обличчя до нього.

– Ти вирішила… ще приказка така є… взяти долю у власні руки?

– Еге ж. Слухай, мені… – промовляє вона, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

Раптом Фаб’єн звертає увагу на щось над ними:

– Тримайся. Треба трохи зменшити швидкість.

Перш ніж до Нелл повертається здатність говорити, Фаб’єн уповільнює човен і показує вгору. Нелл дивиться, на що він показує рукою.

– Що це?

– Міст мистецтв. Бачиш ці відблиски? Це замочки кохання. Чула про них?

Нелл дивиться вгору, на крихітні замочки, які висять так щільно, що перила мосту стали опуклими й блискучими. Усе це кохання. Ці мрії. На мить вона замислюється, скільки цих пар і досі разом. Скільки з них щасливі, скільки закоханих порвали одне з одним, скільки померло. Вона відчуває, що Фаб’єн дивиться на неї. Раптом її серце починає стискатися.

– Я також хотіла повісити один. Залишити якусь річ на пам’ять. Доки ми будемо… я буду тут.

Раптом вона відчуває його вагу в сумочці. Вона дістає замок і кладе на лавку поряд. Якусь мить просто дивиться на нього.

– А знаєш що? Це дурна ідея. Поки я сюди їхала, то прочитала в газеті новину, що від ваги всіх цих замків цей клятий міст скоро просто обвалиться. То який у цьому взагалі сенс? Це просто безглуздо. – У її голосі відчуваються нотки злості, які дивують її саму. – Ти просто знищуєш те, що любиш. Чим більше замків, тим важчим буде міст. Тож люди займаються дурницею.

Фаб’єн дивиться вгору, поки вони повільно пропливають під мостом. А тоді промовляє:

– Думаю, мій також десь… там. Ти маєш рацію. Це лише безглуздий шматок металу. Він нічого не означає. – Він дивиться на годинник і додає: – Alors[14]… уже майже шоста. Нам час повертатися.

За півгодини вони вже стояли біля готелю. Ранок був доволі прохолодним, і сонце ще тільки починало прокидатися.

Нелл знімає куртку Фаб’єна, уже сумуючи за її теплом.

– Ці замки, – промовляє