Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

Очі у малого звузились, погасли. Потім із заглибини почулося: ух! ухи! кхи! Мале ніби скаржилося чи просило погладити.

Женя ступила ближче. Дивно: світились не тільки очі, а й уся заглибина. Стінки її були залиті морським прозоро-зеленкуватим світлом. І в тій печерці сиділо... якесь звірятко. Сиділо скулившись і трусилося від холоду чи від простуди. «Морська свинка! — прошепотіла Женя. — їй-право!» Таких вона бачила на Куренівці, на пташиному базарі. Точно! Невеличка, а шерсть цупка, дротяниста, схожа на добре підсохлі водорості.

Пересилюючи страх, Женя просунула руку і обережно потягла малого з печерки.

Воно скоцюрбилось, заухкало. Видно, було нездорове.

Гублячись у здогадах, Женя поспішила до виходу. Вибралась на широку пряму галерею, куди вже проникало сіре розсіяне світло. «Хто ж ти такий?» — мовила вона, вище підняла свого бранця — і остовпіла. Закліпала очима, не вірячи сама собі. Чи не спить вона? Перед нею справжній гномик. Ось руки, ось пальці, вкриті щетинками, ось долоні — сухі й зморщені, як у маленького дідка. Викапаний чоловічок! Волохатенький, не більший за людську долоню. А це що? Хвіст! Довгий, цупкий, з китичкою на кінці.

— Ха! — зраділа Женя. — Так це ж мавпочка! Мавпеня! Видно, втекло з зоопарку!

Тільки гномик почув оті слова «мавпочка, мавпеня», як раптом зашарпався, зашкрібся. Його гостра симпатична мордочка гірко скривилася, він заухкав, закрутив головою, тикаючи собі пальцем у ріденьку борідку. Хіба могла думати Женя, що це створіння уміє говорити, але зараз у нього біда — заклало горло.

— Ні, таки справді мавпочка, — задумливо повторила Женя.

— Ав! — крутнувся чоловічок і ляснув долонею Женю по губах. — Хама ти авпа!

— Що?! — аж поперхнулася Женя. Її не так здивувала людська мова звіряти, — бо в казках, у мультфільмах, скажімо, всі звірі говорять. Її здивувало те, що це створіння зненацька ляснуло її по губах.

— Хама ти авпа! — ще раз смикнувся чоловічок. — Хіба ти не хачиш, я хортик, і хо... хорло.

— Який хортик? Яке хорло?

— Хорло болить. Анхіна, — зашепелявив чоловічок. Потім поухкав, покашляв і насилу вимовив: — Бач, прохтудився хеть. Хортик я. Хого ти вихтріщила хочі?

А було чого витріщатися! Мале волохате звіря, яке Женя знайшла у підвалі, раптом заговорило, каже, що воно хортик та ще й лається.

— А нумо гайда на світло, — рішуче мовила Женя. — Там роздивимося, що ти за хортик.

Вона повернула до виходу, аж тут загупотіло згори, прошелестіло на сходах і разом із вітром влетів у підвал Вадька Кадуха. Присів, по-воротарському розставив руки (а на обличчі тигрячий вираз) і вереснув:

— Га-а-а, от вона де! Цибулька! В’яжіть її!

З криком вбігла ватага, Женю схопили й поцупили, як мурашки стеблину, а вона заборсалась, сердито замолотила ногами:

— Пустіть! Пустіть, кажу! Я більше не граюся. Чуєте!

Хлопці знали, що Цибулько дивачка, що вона стає

«ненормальна», коли їхня команда «розстрілює» котів або клишоногу Джульку. Тоді вона пищить, затуляється руками, лізе під дула і репетує на весь двір: «Не тре! Не смійте! Оддайте сюди!»

І зараз вона злісно пручалась, і молотила ногами пошарпане воїнство.

— Та ну її! — крикнув своїм Кадуха. — Пустіть її, компанєро! Сказано — баба!

Столик Жениної мами стояв під стіною. В друкарському бюро — а воно займало чималу квадратну кімнату — стіни були оббиті повстю, а зверху обтягнуті ситцем. Це робилося для того, щоб хоч трохи приглушити звуки. Та все одно, коли вісім друкарок одночасно починали строчити на своїх «Оптимах», у кімнаті стояв нестерпний сухий тріск. Раз у раз відчинялися двері, в друкарське бюро вбігали задихані журналісти і з порога кидали:

— Галю, мені терміново! Прошу!

Галина Степанівна сиділа на терміновій роботі. А оскільки на радіо всі поспішали, всі запізнювались, бігли на запис, то у неї збиралося найбільше рукописів. Правда, ні для кого не було секретом, чому журналісти товпились до крайньої машинки: цю маленьку, худорляву жіночку просто любили на радіо. Любили за терпеливість, за працьовитість, за м’яку лагідну вдачу. В редакціях знали: Цибулько візьме найбрудніший рукопис (без бурчання, без нервувань) і передрукує на коли вам треба.

Женя не раз дивувалася: мама могла розмовляти з

ким-небудь, могла дивитись у вікно або сидіти, стомлено заплющивши очі, і в той же час швидко-швидко друкувати. Вона так добре знала клавіатуру, що працювала наосліп. Здавалося, мамині думки десь витають далеко, а пальці самі працюють, пересувають каретку, знаходять потрібну літеру й ніколи не зроблять пропуску, не виб’ють «чужого» знака. До того ж Галина Степанівна, що у свій час на «чотири» й на «п’ять» закінчила школу, мала непогані знання з мови, любила читати (і найбільше про війну, про дітей, про щось героїчне), тож вона не тільки сама друкувала грамотно, а частенько підправляла й журналістів, котрі від поспіху чи неуважності десь та допускали помилки.

— Галочко, прошу, негайно зробіть! Горю! — вбігає засапаний репортер з «Останніх вістей» і кидає їй на стіл клапті паперу, покреслені, вздовж і впоперек густо розмальовані карлючками.

Галина Степанівна нікому не може відмовити; часто друкує і в обідню перерву, часто залишається і після роботи. І прив’язує її до машинки ота симпатія, ота любов, з якою вимовляється на радіо її ім’я: Галочка. «Біжи до Галочки, вона швидко зробить». «Комп’ютер? Не знаю. Спитай у Галочки, вона скаже, як це писати». «Наша Галочка, у нашої Галочки...» Що треба людині, та ще жінці, в нагороду за її нелегкий щоденний труд!

У Галини Степанівни терпне спина за машинкою, але вона знаходить сили підвести голову, злегка всміхнутися й кожному сказати: «Візьміть, будь ласка. Робота готова»... І тільки тоді, коли останньою в друкарському бюро підводиться з-за