Анна Сьюелл - Чорний красень

— Дякувати Богові! — вигукнув господар.

— Ну, ти й справді Красень! — промовив Джон, узяв мене за віжки, акуратно розвернув праворуч і вивів на дорогу, що бігла над річкою. На землю стрімко насувалися сутінки. Вітер після того несамовитого пориву, що звалив із коренем дуба, помалу вщухав. Поночіло, негода стихала. Я йшов неквапним клусом, колеса екіпажа майже беззвучно котилися розм’яклою дорогою. Мої їздці довгенько мовчали, поки врешті господар наважився порушити тишу і про щось розчулено заговорив. Із їхньої розмови я зрозумів небагато, але з того, що я все-таки зрозумів, виходило, що, коли б я скорився команді містера Гордона, міст під нами, напевно, обвалився б, і всі — господар, кучер, кінь та екіпаж — загуркотіли б у бурхливі води. Стрімка течія, темнота, кликати на допомогу нікого, тому, очевидно, ми просто потонули б. Бог дав людям розум, як міркував господар, який допомагає проникнути у суть речей, а тварин обдарував знанням, яке не потребує розуму, але за певних умов надійніше і досконаліше від людського розуму і, до того ж, рятує людські життя. Джон знав чимало історій про дива, які творили коні, і був певен, що люди не вміють цінувати допомоги і дружби, яку отримують від цих тварин. Можливо, Джон казав правду, але його це аж ніяк не стосувалося.

Доїхавши нарешті до воріт маєтку, ми побачили садівника, який виглядав за нами. Він розповів, що, відколи споночіло, господиня побивається, переживає, чи не сталося чого дорогою, і навіть попросила Джеймса, аби той осідлав чалого жеребця Суддю та й поїхав до дерев’яного мосту, розпитав, чи не бачив хто нас.

Біля входу та на всьому першому поверсі горіло світло, і, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам кинулася господиня:

— Любі мої, як ви, із вами все гаразд? О, як я за вас переживала, чого я вже тільки не думала! Як доїхали, без пригод, сподіваюся?

— Без пригод, мила. Та якби наш Чорний Красень не виявився мудрішим за нас із Джоном, ми просто з мосту полетіли б у річку…

Господар із господинею пішли в дім, і я більше не чув, про що вони ще говорили. А мене Джон узяв за повід і повів до стайні. Яка розкішна вечеря чекала там на мене!.. На перше — запарені висівки, на друге — овес із товченими бобами. Підлогу добре застелили соломою, і це було дуже доречно, бо я таки добряче зморився.

Якось господар попросив Джона залагодити одну справу, тож ми, виконавши його доручення, уже неквапно їхали додому і стали свідками цікавого видовища: якийсь хлопчисько, осідлавши поні, примушував його скакати через хвіртку. Поні, розуміючи марність такої витівки, відмовлявся йому коритися, і, хоч як вершник його батожив, кінь просто розвернувся до хвіртки боком і правив своє. Хлопчисько продовжував лупцювати поні, та той лише повернувся до хвіртки іншим боком. Тоді малий бешкетник зіскочив на землю і заходився періщити нещасну тварину куди бачив, навіть по голові, а тоді скочив верхи і знов-таки спробував примусити його перескочити хвіртку, ні на мить не перестаючи шмагати. Та поні й не думав здаватися. Ми вже майже порівнялися з цим горе-вершником, коли поні раптом пригнув голову до землі, хвицнув задніми ногами — і малий халамидник, описавши в повітрі дугу, приземлився просто в гущавині розлогого колючого чагарнику. А поні, мов нічого не сталося, побіг додому, тягнучи по землі вуздечку.

— Так і треба тому халамидникові! — голосно засміявся Джон.

— Ой-ой-ой! — верещав хлопчисько, борсаючись у колючих чагарях. — Будь ласка, поможіть, витягніть мене звідси.

— А то вже вибачай, — промовив Джон. — Як на мене, то там тобі й місце, і може, синці й подряпини навчать тебе не змушувати поні перескакувати через хвіртку, яка для нього зависока.

Із цими словами Джон потягнув за повід, і ми рушили далі.

— Як знати, — промовив він, звертаючись сам до себе, — може, цей хлопець не тільки мучитель, а й брехун. Ні, Красеню, заїдьмо до фермера Буші, знайдемо там когось і розкажемо йому все так, як було.

Тож ми повернули праворуч, доїхали до току,[35] від якого було вже рукою подати до фермерського дому. Зустріли ми й власника будинку, він поспішав кудись дорогою, а його дружина, не на жарт стривожена, стояла на воротах.

— Вам часом не траплявся наш малий? — запитав містер Буші, коли ми порівнялися з ним. — Годину тому виїхав із дому на чорному поні, а поні он щойно прибіг додому сам, без хлопчика.

— Сер, мені здається, що без вершника йому набагато зручніше, — відповів йому Джон. — Принаймні, поки вершник не навчиться як слід триматися в сідлі.

— До чого ви ведете? — не второпав фермер Буші.

— Розумієте, сер, я був свідком того, як ваш синочок батожив і навіть копав невеликого поні, бо той, бачте, не хотів скакати через хвіртку, яка йому не під силу. Поні поводився дуже пристойно, сер, брикливості там близько не було, та врешті-решт терпець йому урвався, він хитнув крупом, і юний джентльмен опинився в колючих заростях. Він ще кричав, щоб я йому поміг, але гадаю, сер, ви не образитеся на мене, що я не виявив такого бажання. Кістки у хлопчиська цілі, відбудеться кількома подряпинами, та й по всьому. Я обожнюю коней, і моє серце крається, коли я бачу, як із них знущаються. Негоже набридати тварині так, що вона змушена брикатися, і коли кінь зробить це раз, хто поручиться, що він не зробить цього вдруге?

Мати хлопчика, зачувши таке, зронила сльозу.

— Мій бідолашний Біл, треба йому допомогти, хлопчику ж напевне боляче.

— Ішла би ти, жінко, до хати, — розпорядився фермер. — А Білові перепало заслужено, і я