Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Знаєш, що я майстер спорту із шашок? — хвалячись, спитав Ковальчук.

— Знаю, — мовив я, бо це всі знали, принаймні в нашому домі, через що з Ковальчуком ніхто грати у цю гру не хотів.

— Я і в шахи чудово граю, — сказав Ковальчук. — В мене перший розряд. А знаєш, що мої задачки із шахів та шашок усякі газети пічатають? Хоч, покажу…

В хаті в Ковальчука був розгардіяш: розкидана постіль, захаращений стіл, одежа на стільцях, сміття й недопалки на підлозі, а головне — запах, важкий і кислий, від якого забивало подих. Але вразило мене не те. На комоді, на якому було накидано олівців, тюбиків і коробочок з акварельними фарбами, опертий об стіну, стояв картон, на якому було намальовано Івана Касперовича.

— Це ви малювали? — здивовано спитав я.

— Канєшно, хіба ти не знав, шо я художнік? — згорда відказав Ковальчук. — Я художник, шо такіх поїскать треба. Класний художнік, познав, кого нарисовано?

Звісно, я знав, що Ковальчук малює, але чи класний він чи ні, сказати тоді не міг, однак пізнати Івана Касперовича було можна. Я бачив інші малюнки Ковальчука, але цей йому, здається, вдався ліпше: на мене дивилися якісь по-тваринному болющі, розширені від затамованого в них жаху очі Івана Касперовича. І знову я відчув тривогу, розлиту по цій нечупарній кімнаті, тривогу, що вливалась у розчинені двері густою хвилею, як потік води чи натиск вітру. Ковальчук уже сидів на ослінці.

— Мене он только не визнають как художніка, — сказав він. — І как пісателя не визнають, хоч я написав десять повістей і їден роман. Осознайош, якого чоловіка ти знаєш?

Але мене цікавило інше.

— Коли це ви намалювали? — спитав.

— Давня історія, — відповів Георгій Ковальчук, закурюючи півсигаретки, застромленої в дерев’яного мундштучка. — Прийшов, знаїш, до мене Іван Касперович і такі странниє вєщи розказує. Очінь странниє вєщи! — сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму. — Диви, які я колечка пускаю! Шо, клас, нєт? Да, приходить до мене. Нарисуй мене, каже, Жора, шоб на памнять по мені. П’ять рублєй, каже, дам. Пойняв? П’ять рублєй. Смєшно! Та за такий партрет і п’ятсот рублєй мало… А он, чудак! Каже: намалюй мене, Жора, а партрета менє не нужно, хай у тебе остайоца. На памнять. Ну, ето уже інтересно, думаю. Тоїсть, не заказ він мені дєлає, а для памняті. Знає, шо я художник класний і по моїй смерті музеї за такі партрети биться будуть, розривать один другого. А я й питаю. «Шо, — питаю, — за странниє у вас мислі у голові, Іван Касперович?» І знаїш, шо він мені отвєтів… Нє, нікада не вгадаєш, — Георгій знову пустив колечко диму, колечка ці й справді були чудові. — Жизнь наша, каже, Жора, — бардак, а всі ми в жизні, каже, Жора, бардачні. І нема, каже, в жизні нічо свєтлого і доброго, а всьо суєта суєт, каже. Кстаті, я про те повість написав: «Суєта суєт, ілі Баришня, надушеная едіколоном». Хорошеє названіє, правда?

— Правда! — сказав я. — Але для чого малювати портрета, коли собі не береш?

— Інтересно, правда, пацанок? І мені це тоже інтересно. По-моєму у нього шарики за роліки завертуюца. Дур у голову ударила, нє? Хоч, я тобі газетку покажу, де мої задачки напечатано. Знаїш, шо я чемпіон України по заочной ігрє в шашки?

— Знаю, — сказав я, невідривно дивлячись на повні жаху очі Івана Касперовича. — Ви вже мені про це говорили…

— Нє, я тобі це покажу, — Ковальчук витяг затріпану газетку, любовно розгорнув її, і його обличчя щасливо засяяло. — Глянь! Шо тут написано?

— Георгій Ковальчук, — прочитав я,

— Отож-то, — щасливо засміявся інвалід. — Знай, з ким діло імєїш. Колись воспомінанія про мене писать будеш і хвалиться, шо знав мене. Це тобі Жора Ковальчук каже, а не дєрмо собаче…

Квартира № 3 була Ващуків. Розташована під нами, на першому поверсі. Вхід до неї під сходами галереї: дві кімнатки і манюпусенька кухонька, а жили там стара Ващучка, висока, худа, аж чорна на обличчя, і двоє дітей: хлопець із вирячкуватими очима та великим на шиї борлаком і надзвичайно гарненька дівчинка Стася, ніжна, тиха, з чудовими очима, завжди ошатненько вдягнена, і це тим більше було дивно, бо сама Ващучка ходила в сірих лахах, а хлопець Віктор теж тягав на собі недоноски, був брудний, непричесаний і в подертих парусинових туфлях. Пізніше повернулася до них друга дочка Ващучки, божевільна Зіна. Мати моя казала, що це родина непорядна, бо всі діти у Ващучки від різних батьків, і щоб я з ними не знався, бо у Віктора Ващука у школі часом знаходять блохи і що його за це часто й зі школи проганяють. Диво, правда, було не в тому, а в дивовижному контрасті між Віктором і Стасею, як і в тому, що в Стасі бліх ніколи не знаходили й зі школи не проганяли — було б це дивно для такої чистюлі, вимитої, охайно зачісаної, випрасуваної, у бездоганно підігнаній шкільній формі з накрохмаленим хвартушком, круглої відмінниці, яка ніколи не мала в табелі жодної четвірки, ніколи не пустувала, навіть не сміялася, схожої на чудової роботи порцелянову ляльку. Я вчився зі Стасею в одному класі; Віктор — старший на кілька років, залишався двічі на другий рік, отож ішов тільки класом вище нас. Стася ніколи в дворі не гуляла, з іншими дітьми не зналась, а, прийшовши додому, до вечора, а в неділю і зранку, вчилась, у класі сиділа тихусінька, як мишка, й уважно все слухала від учительок, а коли її викликали, то виструнчувалася, проказувала урок дзвінким голосочком, притому так, що на завмерлому личку, чудовому, як у ляльки, ворушилися тільки рожеві вуста і блискали перлово-чисті зубки, а все інше лишалося незворушне, і ніколи не бувало жодного запитання, на яке б вона не відповіла. В домі нишком казали, що Віктор, до всього, ще й кишеньковий злодій, що він шастає по трамваях, але поки що його ніхто не зловив. Одне ми тільки знали, що