Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

– Ну, Ніщуко, Пильщику, до роботи, бо гад той від нас утече.

– Не видно, аби мав він намір утікати, – сказав Любисток, дивлячись у поле. – Гляньте-но на нього.

Золотий дракон, який сидів на пагорбі, позіхнув, задер голову, замахав крилами і шмагнув по землі хвостом.

– Королю Нєдаміре й ви, лицарі! – заревів він, неначе мідяна труба. – Я – дракон Віллентретенмерт! Як бачу, не всіх вас зупинила лавина, яку саме я, не хвалячись, спустив вам на голови. Дісталися ви аж сюди. Як бачите, з долини є лише три шляхи. На схід, до Холопілля, на захід, до Кайнгорна. Цими шляхами ви можете скористатися. Північною ущелиною, панове, ви не підете, бо я, Віллентретенмерт, вам це забороняю. Якщо ж хтось моєї заборони сприйняти не захоче, то викликаю його на бій, на гоноровий, лицарський поєдинок. Зброєю конвенційною, без чарів і вогню. Битва до повної капітуляції однієї зі сторін. Чекаю відповіді від вашого герольда, як наказує звичай!

Усі стояли, широко пороззявлявши роти.

– Він говорить! – просопів Богольт. – Неймовірно!

– І до того ж – страшенно мудро, – сказав Ярпен Зігрін. – Чи хтось зна, що воно таке – зброя конфесійна?

– Звичайна, не магічна, – сказала Йеннефер, зморщившись. – Утім, я не можу зрозуміти одного. Неможливо говорити артикульовано, маючи роздвоєний язик. Лайдак уживає телепатію. Майте на увазі, що вона діє в обидва боки. Він може читати ваші думки.

– Він що, здурів, чи як? – занервував Кеннет Пильщик. – Гоноровий поєдинок? Із дурнуватим гадом? Отакої! Йдемо на нього купою! У купі сила!

– Ні.

Вони обернулися.

Ейк із Денесле, вже на коні, у повному обладунку, зі списом, уставленим у стремено, виглядав куди краще, аніж пішим. З-під піднятого забрала шолому горіли гарячково очі, біліло бліде обличчя.

– Ні, пане Кеннете, – повторив лицар. – Хіба що через мій труп. Не допущу, аби в моїй присутності ображали лицарський гонор. Хто наважиться зламати умови гонорового поєдинку…

Ейк мовив дедалі голосніше, екзальтований голос його ламався і тремтів від піднесення.

– …хто зневажить гонор, той зневажить і мене, і кров – його чи моя – потече на цю змучену землю. Бестія хоче поєдинку? Добре! Нехай герольд трубить моє ім’я! Нехай вирішить усе суд богів! За драконом – сила іклів та пазурів і пекельна злість, за мною…

– Що за кретин, – буркнув Ярпен Зігрін.

– …за мною справедливість, за мною віра, за мною сльози дівиць, яких той гад…

– Закінчуй, Ейку, бо блювати хочеться! – крикнув Богольт. – Уперед, у поле, за дракона берися замість базікати!

– Гей, Богольте, зачекай, – раптом сказав ґном, шарпаючи себе за бороду. – Ти забув про умову? Якщо Ейк завалить гадину, візьме половину…

– Ейк нічого не візьме, – вишкірився Богольт. – Я його знаю. Йому вистачить, якщо Любисток складе про нього пісеньку.

– Тихо! – закричав Ґилленстерн. – Нехай воно так і буде. Проти дракона виступить праведний мандрівний лицар, Ейк із Донесле, що б’ється у кольорах Кайнгорну як спис і меч короля Нєдаміра. Таке королівське рішення!

– От, маєш, – заскреготів зубами Ярпен Зігрін. – Спис і меч Нєдаміра. Зробив нас кайнгорнський кролик. І що тепер?

– Нічого. – Богольт сплюнув. – Ти ж не хочеш задиратися із Ейком, Ярпене? Він балакає по-дурному, але якщо вже вліз на коня і розпалився, то краще поступитися йому дорогою. Хай їде, зараза, і нехай прикінчить дракона. А потім подивимося.

– Хто буде герольдом? – запитав Любисток. – Дракон хотів герольда. Може, я?

– Ні. Це, Любистку, не пісеньки співати, – зморщився Богольт. – Герольдом нехай буде Ярпен Зігрін. Голос у нього, наче у бугая.

– Добре, нехай вже йому, – сказав Ярпен. – Давайте мені оту хоругву зі знаком, щоби все було як належить.

– Тільки ґречно мовте, пане ґноме. І куртуазно, – нагадав Ґилленстерн.

– Не вчіть мене, як говорити. – Ґном гордовито випнув пузо. – Я з посольствами ходив уже тоді, коли ви ще на хліб говорили «ліп», а на мухи – «юхи».

Дракон і далі спокійно сидів на пагорбі, весело махаючи хвостом. Ґном видряпався на найбільший з каменів, відхаркнув, сплюнув.

– Гей, ти там! – закричав, узявшись під боки. – Драконе йоханий! Слухай, що герольд тобі скаже! Я, значиться! Яко перший візьметься за тебе гонорово мандрьоханий лицар Ейк із Денесле! І вразить тебе списом у курдюк, згідно зі святим звичаєм, на погибель тобі й на радість бідним дівчатам та королю Нєдаміру! Битва має бути гоноровою, і, згідно із правом, плюватися вогнем не можна, а тільки конфесійно лупцювати одне одного, поки той інший не здасться або не помре! Чого тобі бажаємо від душі й серця! Ти зрозумів, драконе?

Дракон позіхнув, помахав крилами, а потім, припавши до землі, швидко зліз із пагорба на рівну землю.

– Зрозумів, чесний герольде! – проревів він у відповідь. – Хай же тоді виступить на поле шляхетний Ейк із Денесле. Я – готовий!

– Чистий тобі вертеп. – Богольт сплюнув, похмурим поглядом проводжаючи Ейка, що ступом виїздив з-за бар’єру каміння. – Холерна купа сміху…

– Замкни чавку, Богольте! – крикнув Любисток, потираючи руки. – Дивися, Ейк йде в атаку! Псякрев, ото буде чудова балада!

– Ур-ра! Віват Ейку! – крикнув хтось із групи лучників Нєдаміра.

– А я, – відгукнувся похмуро Козоїд, – я б його таки для впевненості напхав сіркою.

Ейк, уже в полі, відсалютував драконові піднятим списом, закрив забрало шолому й ударив коня острогами.

– Ну-ну, – сказав ґном. – Може, він і дурень, але на нападі знається. Тільки гляньте!

Ейк, нахилений, спертий об сідло, на повному галопі опустив спис. Дракон, всупереч очікуванням Ґеральта, не відскочив, не рушив півколом, а розпластався по землі й погнав просто на атакуючого лицаря.

– Бий його! Бий, Ейку! – заверещав Ярпен.

Ейк, хоча й мчав галопом, вдарив не прямо наосліп. В останню мить уміло змінив напрям, перекинув списа над кінською головою. Пролітаючи обабіч дракона, з усіх сил пхнув, устаючи в стременах. Усі крикнули єдиним голосом. Ґеральт до хору не долучився.

Дракон уник удару в акуратному, зграбному, повному грації повороті і, звившись, наче жива золота стрічка, блискавично, але м’яко, воістину по-кошачому, сягнув лапою під живіт коня. Кінь кувікнув, високо підкидаючи зад, лицар хитнувся у сідлі, але списа не випустив. У мить, коли кінь майже зарився ніздрями у землю, дракон різким ударом лапи змів Ейка з сідла. Всі бачили, як підлетіли угору, вируючи, бляхи панцира, всі почули брязкіт та грюкіт, із якими лицар звалився на землю.

Дракон, присівши, придавив коня лапою і наблизив зубату пащу. Кінь кувікнув перелякано, зашамотівся і стихнув.

У тиші, що запала, всі почули глибокий голос дракона Віллентретенмерта:

– Мужнього Ейка із Денесле можна забрати з поля, він неспроможний на подальший бій. Наступний, прошу.

– От, курва, – сказав Ярпен Зігрін у тиші, що