Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

Якщо не рахувати вас, мабуть. Та не забувайте, полковнику, що бувають ситуації, яких не можете собі уявити навіть ви.

— О так! — полковник глянув у вічі Ролландові. — Як ви оцінюєте його шанси, сер?

— Шанси? — Ролланд дивився відсутнім поглядом кудись у далечінь. — Про які шанси ви говорите? Він не має жодних.

Майже така сама думка промайнула в цю хвилину і в Сміта, який закурив сигарету й поглянув на дівчину поруч, дбаючи лише про те, щоб такі думки не відбивалися на його обличчі. Аж побачивши вперше замок, він до кінця збагнув, що виконати їхнє завдання неможливо. Якби він заздалегідь знав, який вигляд усе має насправді, то, мабуть, не прилетів би сюди. А втім, у глибині свідомості він розумів, хоча й не признавався собі в цьому, що прилітати не слід було в кожному разі. Однак тепер він тут, і треба щось робити.

Сміт обернувся до Мері:

— Ти вже бачила цей замок?

— Фантастичне місце! Але як же ми визволимо звідти генерала Карнебі?

— Дуже просто. Цієї ночі ми вирушимо туди, ввійдемо до замку й заберемо його з собою.

Мері, недовірливо дивлячись на нього, чекала, певно, якихось пояснень. Їх не було. Нарешті вона сказала:

— І це все?

— Все.

— Просто, як усе геніальне. Мабуть, ти згаяв чимало часу, обмірковуючи цей план. — А що Сміт не відповідав, то вона саркастично повела далі: — Передусім, ясна річ, не буде труднощів із тим, щоб увійти до замку. Ти просто підійдеш до головної брами й постукаєш.

— Більш-менш слушно. Тоді двері — чи, може, вікно — відчиниться, я усміхнуся тобі, подякую й увійду.

— Як це?

— Усміхнуся й подякую тобі. Адже навіть під час війни не треба забувати про ввічливість.

— Прошу тебе! — У її голосі вчувався розпач. — Якщо ти не хочеш говорити серйозно…

— Саме ти відчиниш мені двері, — спокійно пояснив Сміт.

— У тебе із здоров'ям усе гаразд?

— Тепер у Німеччині скрізь труднощі з обслугою. «Шлосс Адлер» — не виняток. А ти — саме та дівчина, яка їм потрібна. Молода, інтелігентна, вродлива, вмієш куховарити, прибирати, пришивати ґудзики полковникові Крамеру…

— Хто такий цей Крамер? — її голос свідчив про розгубленість не менше, ніж вираз обличчя.

— Заступник начальника німецької таємної поліції.

Мері впевнено проказала:

— Ти, як видно, збожеволів.

— Якби це було не так, я б не взявся за таке завдання. — Він позирнув на годинник. — Мене не було в таборі надто довго, тому, боюся, вже виникли підозри… Ми вирушаємо о п'ятій. Рівно о п'ятій. Там, унизу, в селі, на східному боці головної вулиці є заїзд під назвою «Цум вільден гірш» — тобто «У дикого оленя». Запам'ятай: «Цум вільден гірш». Я не хочу, щоб ти потрапила не туди, куди треба. За будинком там є халупка, в ній зберігають пиво. Звичайно вона замкнена, але сьогодні ввечері у дверях стримітиме ключ. Я там чекатиму тебе рівно о восьмій.

Він повернувся, щоб іти, але дівчина схопила його за рукав.

— Звідки ти про все знаєш? — запитала вона з тривогою. — Про заїзд, про халупу, про ключ і про полковника Крамера?

— Ох-ох-ох! — Сміт несхвально похитав головою й приклав пальця до вуст. — Підручник для шпигунів, золоте правило номер один…

Дівчина відступила на крок і опустила погляд.

— Тобто ніколи не кажи нікому нічого такого, чого не повинен казати. — Вона зробила паузу й глянула на нього. — Навіть мені?

— Особливо тобі, золотце. — Він легенько поплескав її по щоці. — Не спізнися!

Сміт рушив схилом униз, а дівчина стояла й мовчки дивилася йому вслід.

Лейтенант Шаффер лежав долілиць, напівпохований у глибокому снігу за сосновою колодою й дивився у підзорну трубу. Зачувши, як позаду рипнув сніг, він різко обернувся й побачив Сміта, що навкарачки наближався до нього.

— Чи не могли ви принаймні постукати? — сердито запитав Шаффер.

— Пробачте. Хлопці повідомили, що ви хотіли мені щось показати.

— Еге ж. — Шаффер передав йому трубу. — Погляньте он туди. Думаю, це вас зацікавить.

Сміт узяв підзорну трубу й почав наводити на різкість.

— Трохи нижче, — сказав Шаффер. — На підніжжя скелі.

Сміт повів трубою від мурів замку вниз, туди, де крута скеля переходила в пологий, вкритий снігом схил. Водячи трубою вздовж схилу, він помітив двох солдатів з автоматами, а поруч із ними — чотирьох собак без поводків.

— Еге ж, — порозуміло пробурмотів Сміт, — я вже бачу те, що ви мали на увазі.

— Це доберман-пінчери, босе.

— Що ж, пси не іграшкові, це факт, — погодився Сміт. Він повів трубою трохи вище й затримав погляд. — А ще — прожектори, — додав м'яко. — Потім знову став опускати трубу повз солдатів та собак, поки побачив високу дротяну загорожу, що, очевидно, оперізувала весь вулканічний корок. — Та ще й добряча загорожа…

— Дротяні загорожі, — спокійно зауважив Шаффер, — існують для того, щоб їх різали або якось долали.

— Спробуйте перерізати цей дріт, чоловіче, і за кілька секунд ви будете підсмажені. Стандартне технічне рішення: напруга дві тисячі триста вольт, однофазний струм, як на всіх електричних стільцях.

Шаффер похитав головою.

— Це ж треба! Як далеко заходять деякі люди, захищаючи хатнє вогнище…

— Загорожа, струм і добермани, — промовив Сміт. — Не думаю, що така комбінація зупинить нас, чи не так, лейтенанте?

— Звичайно, ні! Зупинити нас? Звичайно, ні! — Шаффер помовчав кілька секунд, потім не витримав: — То що, на Бога, ви пропонуєте?

— Ми розв'яжемо цю проблему, коли настане час, — безтурботно відказав Сміт.

— Себто ви розв'яжете, — зауважив Шаффер. — Чи не здається вам, що ми граємо на межі фолу?

— Це тому, що я