Стівен Кінг - Вовки Кальї: Темна вежа V

ще лишилося трохи оленячого жиру. Смажені, вони смакують майже як м’ясо.

– Звучить спокусливо, – мовив Едді. – Тобі й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не їстиму цього грибного моху чи що воно таке.

– Це не гриби, – заперечив Роланд. – Радше земляна ягода.

Взявши одну кульку, Сюзанна недовірливо куснула її й одразу ж з насолодою відкусила більший шматок.

– Дарма ти не хочеш їх їсти, серденько. Татків приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласні. – Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем її шовковистою поверхнею.

– Можливо, – погодився Едді. – Та якось мені треба було зробити доповідь у школу і я читав одну книжку… здається, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… і там одна схиблена дівуля отруїла такими штуками цілу свою родину. – Він нахилився до Джейка, здіймаючи брови дашком і кривлячи кутики губ у посмішці, яку хотів зробити якнайзловіснішою. – Геть-чисто усіх потруїла, і конали вони довго і в муках!

Едді звалився з колоди, на якій сидів, і став викачуватися на килимі з глиці й опалого листя, хриплячи й кривлячись у страхітливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском ім’я Едді.

– Не дурій, – сказав Роланд. – Джейку, де ти їх знайшов?

– Там, позаду, – відповів хлопчик. – На галявинці, яку я помітив зі стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м’ясця… а мені хочеться, це я точно знаю… то є всі ознаки. Багато свіжого посліду. – Він пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. – Дуже… свіжого… посліду. – Він говорив повільно, наче людина, що недостатньо добре володіє мовою.

Ледь помітна усмішка заграла в куточках Роландових вуст.

– Говори тихо, але прямо. Що турбує тебе, Джейку?

Відповідь Джейк промовив самими губами.

– Коли я збирав пундиці, то помітив, що за мною стежать якісь чоловіки. Вони й зараз стежать.

Взявши одну кульку, Сюзанна виказала захват і нахилила до неї голову, наче нюхаючи квітку.

– Там, звідки ми прийшли? Праворуч від дороги?

– Так, – кивнув Джейк.

Едді затулив рота кулаком, наче прокашлюючись, і спитав:

– Скільки їх?

– Здається, четверо.

– П’ятеро, – сказав Роланд. – Можливо, шестеро. Одна з них жінка. Є ще хлопчик, не набагато старший од Джейка.

Джейк глянув на нього, вражений.

– І давно вони за нами йдуть? – спитав Едді.

– Відучора, – відповів Роланд. – Прийшли зі сходу.

– І ти нам нічого не сказав? – Сюзанна говорила різко, навіть не завдаючи собі клопоту прикрити рота рукою, щоби сховати обриси вимовлених слів.

Роланд майже непомітно їй підморгнув.

– Мені було цікаво, хто з вас помітить їх першим. До речі, я зробив ставку на тебе, Сюзанно.

Вона холодно на нього глянула і нічого не відповіла. Едді помітив, що в цьому погляді було більше від Детти Волкер, ніж від Сюзанни, й потай зрадів, що він призначався не йому.

– І що нам тепер з ними робити? – спитав Джейк.

– Поки що нічого, – відказав стрілець.

Ці слова вочевидь не припали Джейкові до душі.

– А раптом вони як той ка-тет Цок-Цока? Ґешер, Гутс і ті, інші?

– Ні, вони не такі.

– Як ти знаєш?

– Бо в такому разі вони б уже давно на нас напали й пішли на харч мухам.

Заперечити щось було важко, тож вони знову вирушили в дорогу. Стежка гадючилася поміж деревами, що росли тут уже багато століть. Через двадцять хвилин Едді почув звуки їхніх переслідувачів: хрускіт галузок під ногами, шелест кущів, одного разу навіть притишений голос. Словом, клишоногі, як назвав би їх Роланд. Едді відчував огиду до себе через те, що так довго їх не помічав. А ще йому було цікаво, чим ті хлоп’ята заробляють собі на життя. Якщо стеженням і розставлянням пасток, то, поза сумнівом, вони ледь зводили кінці з кінцями.

Едді Дін уже зрісся з Серединним світом, та так щільно, що навіть не усвідомлював, що часом поводиться як тутешній. Але він досі міряв відстані милями, а не колесами. І визначив, що на ту мить, коли Роланд оголосив привал, вони подолали приблизно п’ятнадцять миль, відколи Джейк приєднався до них з пундицями й новиною. Вони стали табором посеред дороги, як робили це завжди, відколи ступили в лісові хащі, щоб не дати жаринкам від їхнього багаття змоги запалити ліс.

Едді й Сюзанна назбирали чимало хмизу, поки Роланд із Джейком влаштували маленький табір і заходилися різати зібраний Джейком урожай пундиць. Сюзанна легко котила свій візок м’яким лісовим килимом під стародавніми деревами, складаючи хмиз собі на коліна. Едді, щось мугикаючи собі під носа, йшов неподалік.

– Глянь-но ліворуч, котику, – сказала Сюзанна.

Едді глянув і побачив оддалік помаранчевий проблиск вогню. Багаття.

– Скажи, незграби? – мовив він до Сюзанни.

– Так. Правду кажучи, мені навіть трохи їх шкода.

– Є ідеї, чому вони за нами стежать?

– Нє-а. Проте думаю, Роланд має рацію – коли вони будуть готові, то повідомлять нам. Або вирішать, що ми не те, що їм потрібно, і просто змиються. Ходімо назад до табору.

– Секундочку. – Він підняв ще одну галузку, повагався, потім нахилився й узяв ще одну. Щоб було правильно. – Все, можемо йти.

Дорогою назад він полічив галузки, які зібрав сам, потім ті, що лежали на колінах у Сюзанни. В кожному випадку вийшло по дев’ятнадцять.

– Сьюз, – гукнув він, а коли вона повернула до нього обличчя: – Час знову почав свій плин.

Вона не спитала, про що йому йдеться, лише мовчки кивнула.

ЧОТИРИ

Рішуча налаштованість Едді не їсти пундиць швидко розтанула. Надто смачно вони пахтіли, коли шкварчали в оленячому жирі, грудку якого Роланд (скнара душа) сховав на чорний день у своєму потертому старому кошелі. Едді узяв свою порцію, яку простягнули йому на одній зі старезних тарілок, що їх вони знайшли у Шардиковому лісі, скуштував і жадібно поглитав решту.

– Смачно, як м’ясо омарів, – похвалив він, але потім згадав чудовиськ, що відкусили Роландові пальці. – Тобто я хотів сказати, смачно, як хот-доги у Натана. Вибач, що глузував, Джейку.

– За це не хвилюйся, – всміхнувся Джейк. – Ти не надто образливо глузуєш.

– Треба вам дещо знати, – всміхаючись, сказав Роланд. Цими днями він усміхався частіше, набагато частіше, та його очі були серйозними. – Усім вам. Пундиці часто викликають дуже видовищні сни.

– Тобто від них ти наче під кайфом? – стривожено спитав Джейк, згадавши свого батька. Елмер Чемберз у своєму житті перепробував