Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

мебльовані залізними ліжками, сосновими столами й табуретками, здав у найми, маючи на увазі, щоб оселились мешканці «теж неодружені і обов’язково веселі». Таких йому зараз же і підшукав його колишній однокласник і приятель Сергій Сергійович Сапожков.

Це були — студент юридичного факультету Олександр Іванович Жиров, хронікер і журналіст Антошка Арнольдов, художник Валет і молода дівчина Єлизавета Расторгуєва, яка не знайшла ще собі роботи на свій смак.

Мешканці вставали пізно, коли Телєгін приходив з заводу снідати, і не поспішаючи брались кожен до своєї роботи. Антошка Арнольдов їхав трамваєм на Невський, у кофейню, де дізнавався про новини, потім — у редакцію. Валет звичайно сідав малювати свій автопортрет. Сапожков замикався — працювати, — готував промови і статті про нове мистецтво. Жиров пробирався до Єлизавети Київни і лагідним нявкаючим голосом обговорював з нею питання життя. Він писав вірші, але через самолюбство нікому їх не показував. Єлизавета Київна вважала його геніальним.

Єлизавета Київна, крім розмов з Жировим та іншими мешканцями, ще плела з різнобарвної шерсті довгі бинди, що не мали певного призначення, причому співала грудним, сильним і фальшивим голосом українських пісень, або робила собі незвичайні зачіски, або, облишивши співати і розпустивши волосся, лягала з книжкою, — засмоктувалась у читання до болю в голові. Єлизавета Київна була гарна, росла і рум’яна дівчина, з короткозорими, наче намальованими, очима і одягалася так недоладно, що її лаяли за це навіть телєгінські мешканці.

Коли в домі з’являлася нова людина, Єлизавета Київна закликала її до себе, і починалась запаморочлива розмова, вся побудована на гостряках і безоднях, причому Єлизавета Київна випитувала — чи не прагне співбесідник вчинити злочин? чи здатний він, наприклад, убити? чи не відчуває він у собі «самопровокації»? — цю властивість вона вважала ознакою кожної видатної людини.

Телєгінські мешканці навіть прибили на дверях у неї табличку цих запитань. Взагалі це була невдоволена дівчина і все ждала якихось «переворотів», «кошмарних подій», які зроблять життя привабливим, таким, щоб жити на всі заставки, а не нудьгувати коло сірого від дощу вікна.

Сам Телєгін немало підсміювся з своїх мешканців, вважав їх чудовими людьми і диваками, але, не мавши часу, мало брав участі у їх розвагах.

Одного разу, на різдво, Сергій Сергійович Сапожков зібрав мешканців і сказав їм таке:

— Товариші, настав час діяти. Нас багато, але ми розпорошені. Досі ми виступали нарізно й боязко. Ми повинні створити фалангу і завдати удару буржуазному суспільству. Для цього, по-перше, ми фіксуємо оцю ініціативну групу, потім випускаємо прокламацію, ось вона: «Ми — нові Колумби! Ми — геніальні збудники! Ми — насіння нового людства! Ми вимагаємо від буржуазного суспільства, що запливло салом, скасування всіх забобонів. Відтепер нема доброчинності! Сім’я, громадські пристойності, шлюб — скасовуються. Ми цього вимагаємо. Людина — мужчина і жінка — повинна бути голою і вільною. Статеві відносини — це здобуток суспільства. Юнаки й дівчата, мужчини й жінки, вилазьте з насиджених лігвищ, ідіть, голі і щасливі, в танок під сонце дикого звіра!..»

Потім Сапожков сказав, що необхідно видавати футуристичний журнал під назвою: «Страва богів», що на нього частину грошей дасть Телєгін, а частину треба вирвати з пащі буржуїв — усього три тисячі.

Так була створена «Центральна станція для боротьби з побутом», назва, придумана. Телєгіним, коли, повернувшись з заводу, він до сліз реготав над проектом Сапожкова. Негайно взялися видавати перший номер «Страви богів». Кілька багатих меценатів, адвокатів і навіть сам Сашка Сакельман дали потрібну суму — три тисячі. Були замовлені бланки на обгортковому папері, з незрозумілим написом — «Центрифуга», і взялися запрошувати найближчих співробітників та збирати матеріал. Художник Валет подав ідею, щоб кімната Сапожкова, перетворена на редакцію, була споганена цинічними малюнками. Він намалював на стінах дванадцять автопортретів. Довго думали, як її умеблювати. Нарешті забрали з кімнати все, крім великого стола, обклеєного золотим папером.

Після виходу першого номера в місті заговорили про «Страву богів». Одні обурювались, другі заперечували, що не так-то воно все це просто і чи не доведеться часом в недалекому майбутньому Пушкіна відіслати в архів. Літературний критик Чирва розгубився — в «Страві богів» його назвали сволотою. Катерина Дмитрівна Смоковникова негайно передплатила журнал на цілий рік і вирішила влаштувати «вівторок» з футуристами.

Вечеряти до Смоковникових був надісланий від «Центральної станції» Сергій Сергійович Сапожков. Він з’явився в брудному сюртуку з зеленої бумазеї, взятому тимчасово в театральній парикмахерській, з п’єси «Манон Леско». Він підкреслено багато їв за вечерею, верескливо, так що самому було гидко, сміявся, дивлячись на Чирву, назвав критиків «шакалами, які живляться падлом». Потім розлігся і курив, поправляючи пенсне на мокрому носі. Власне, всі сподівалися більшого.

Коли вийшов другий номер, вирішено було влаштовувати вечори під назвою «Прекрасні блюзнірства». На одне з таких блюзнірств прийшла Даша. Парадні двері їй відчинив Жиров і одразу заметушився, знімаючи з Даші ботики, шубку, зняв навіть якусь ниточку з сукняного її плаття. Дашу здивувало, що в прихожій тхне капустою. Жиров, дрібцюючи бочком за нею по коридору, до місця блюзнірства, спитав:

— Скажіть, якими ви духами душитесь? Надзвичайно приємні духи.

Потім здивувала Дашу «доморобність» усього цього, з таким галасом вчиненого, зухвальства. Правда, по стінах були розкидані очі, носи, руки, сороміцькі фігури, падаючі хмарочоси, словом, усе, що становило портрет Василя Веніаміновича Валета, який мовчки стояв тут же з намальованими зигзагами на щоках. Правда, господарі й гості, — а серед них були майже всі молоді поети, які відвідували «вівторки» у Смоковникових, — сиділи на необструганих дошках, покладених на обрубки дерева (подарунок Телєгіна). Правда, читались перебільшено нахабними голосами вірші про автомобілі, що повзуть по небесному склепінню, про «плювки в старого небесного сифілітика», про молоді щелепи, якими автор розгризав, як горіхи, церковні куполи, про якогось до болю в голові незрозумілого коника в коверкоті, з бедекером і біноклем, стрибаючого з вікна на брук. Але Даші чомусь усі ці жахи здавались мізерними. По-справжньому сподобався їй тільки Телєгін. Під час розмови він підійшов до Даші і спитав, соромливо усміхаючись, — чи не хоче вона чаю і бутербродів.

— І чай, і ковбаса у нас звичайні, хороші.