Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

Він гладив долонею її золотаве волосся. Марія не боронила, лиш дивно посміхнулася. — Поцілуй мене, — сказала раптом. Наступного дня Арлен не пішов на роботу. Біокібер Дасій працював за нього. І Марія також не пішла. Вони знову весь день просиділи на березі озера. Дивилися, як мерехтить невелике озерце серед дощової мряки, розмовляли і цілувались, і Арлен вихимерювае про їхнє майбутнє життя, а Марія слухала і лише дивно посміхалася. Про себе вона не розповідала майже нічого, лиш дивилась на нього лагідно та інколи тихо просила: «Поцілуй мене, Арлене… Таке все незатишне…»

Вони разом були три дні. А на четвертий Марія не прийшла. Арлен просидів весь день під великою парасолею на березі озера.

«Чим заповнити пустку, Маріє?! Чому так? Дивна тривога за майбутнє виповнює мене. Чим зарадити? Відчуття марності всіх моїх зусиль. Всі ілюзорні надії руйнуються. Треба працювати! Лише праця рятує людину від… розпачу. Якого розпачу? Не знаю. Але відчуваю, що божеволію. Життя здається позбавленим будь-якого сенсу. Для чого я живу? Яка сірість і одноманітність довкола! Так жити не можна! Що буде? Де Марія? Чому вона покинула мене? І я нічого про неї не знаю… Тверезість мислення приходить, коли минає жага…. Я не хочу жити!»

«До Академії наук!

Терміново створити спеціальну комісію по вивченню впливу білозерської геліо-бульєрної установки «Юліора» на життя і психічну діяльність людей та біокіберів. Припинити проектування та зупинити будівництво інших подібних об’єктів до повного вивчення несподіваного фактора впливу.

Голова земної Ради — Іван Моревіль».

— Так сумно, Арлене. І так не хочеться вставати.

— Але пора. Ти запізнишся на комбінат.

— А-а-а, навіщо це все…

— Не кажи так… Зараз відчуєш себе бадьорішою.

Завіра висунув руку з-під ковдри і натиснув на жовтаву кнопку на стіні. Таця з ранковою кавою і сніданком випливла з овального отворе домашнього синтезатора.

— Навіщо ти кажеш неправду?

— Яку неправду, Ольдо?

— Я відчуваю, що ти мене дуриш.

— Що ти говориш, Ольдо?! Ось пий, гаряча, запашна… Дівчисько ти…

— Мене втішаєш, але, бачу, сам не віриш У те…

— Ти ще не прокинулась. Пий каву… — І поцілував Ольдине плече.

Вона здригнулась від того поцілунку, ніби він її вкусив.

— Ну, що ти, Ольдо? Що з тобою?

— Ти мене не любиш.

Арлен якось страдницьки, безпорадно посміхнувся:

— Яка ти смішна…

— Немає в твоїх бчах любові. Коли любов- тоді все зовсім не так…

— А як, Ольдо?

— Не знаю… Але не так.

— Сьогодні ти запізнишся на комбінат.

— Облиш. Ще вчора я не думала, що ти такий нудний, як дощ. Краще б пішла в кіно. Микола Чук у головній ролі.

— Сьогодні ти запізнишся…

— Я взагалі сьогодні не піду на комбінат.

— То подзвони…

— Знайдуть заміну. Будь-хто із біокіберів мене замінить…

— Подзвони…

— Нудний ти, я шкодую, що прийшла до тебе.

— Ольдо…

— І все, що ти казав про дітей, таке ж нудне, як і ти сам… Нічого в нас не буде.

— Випий каву.

— Не розкривай мене. Так холодно у тебе.

— У мене холодно?

— Авжеж, у тебе. В мене тепло. У мене мама любить, коли в кімнаті тепло, і ніколи не вимикає опалення… Укрий мене. А кави я не хочу. І шторами закрий вікно. Не хочу бачити, як сіється цей дощ.

— Ольдо, ти така манірна і така…

— Яка? Я не подобаюсь тобі? А щойно цілував, казав, що любиш.

— Ольдо…

— Я боюся…

— Чого боїшся?

— Я не знаю… Народжувати, мабуть… Може, здамо зразки клітин, ну, генотипи… І хай на комбінаті…

— Тобі не хочеться самій?

— Тобі однаково… А мені страшно.

— Ольдо, я тебе люблю.

— Арлене… А ти чув, казали, що твій бульєр…

— Чув. То лиш припущення…

— Я відчуваю, що то правда. Коли ще не було твоєї «Юліори», все було добре. Чуєш, Арлене?

— Що?

— Про що ти думаєш?

— Так, просто… Не хочу думати про дощ.

— Твій батько вже пішов?

— Не знаю. Я нє чув. Але, мабуть, пішов. Він дуже рано йде в клініку. А ще якийсь письменник там у них. Про батька пише…

— Письменник? А звати як?

— Не пам’ятаю. Здається, Алекс Рілл…

Ольда розсміялась нестримно і дзвінко:

— Алекс Рілл?

— Здається.

— То ж мій батько.

— Справді? А мати твоя хто?

— А мати в мене хімік. А твоя?

— Моя була співачкою… Марта Урбан…

— Прекрасний голос. У батька є три платівки. Вона загинула?

— Так… Мені було тоді сім років…

«Друже Дасію!

Можеш дивуватися, але я боюсь виходити з готельного номера. І боюсь не за себе. Дивний у мене зараз