Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

стан. Ще кілька годин тому, коли ми розмовляли у тебе в бульєрній, я ніби не помічав нічого особливого, хоча якесь роздратування вже ворушилося і підточувало зсередини. Сьогодні четвертий день мого перебування в Білозері… Ніби все сприймаю і розумію так, як і раніше розумів, але тіло моє байдуже до будь-якого розуміння, воно ніби само намагається щось робити, кудись бігти і… сприймай, Дасію, мою розповідь за сеанс лікувального самоаналізу… моє тіло переповнене неусвідомленим бажанням руйнувати, руйнувати все підряд — словом, думкою, руками, усім єством… Я боюсь виходити з готельного номера. Тіло не слухається мене. Але ще вдається лежати зараз на дивані і лише уявляти (ті видіння приходять мимовільно), як я б’ю, мало не вбиваю собі подібних за їхню недолугість, сірість, як я розбиваю свою «Юліору»… Химерний стан, Дасію. Тільки тепер я зрозумів серйозність твоїх попереджень. За вікном сіється дощ. Все таке сіре, безлике, одноманітне, байдуже… Мені соромно, Дасію, що це я — творець оцієї мряки, творець ситого божевілля. Я подарував білозерцям море енергії, повний достаток, можливість задовольнити будь-яку забаганку… Але я забрав у них сонце і мріяв забрати його у всієї планети. Я — творець ситого божевілля, Дасію. Якщо я прийду до тебе в бульєрну, ти не пускай мене… Я її знищу, свою «Юліору»… Треба максимально прискорити роботу комісії. Хоча без висновків комісії вже зрозуміло, що «Юліору» треба зупинити. Але потрібна офіційна санкція. І треба проінформувати все населення, щоб уникнути можливих непорозумінь, пов’язаних з енергетичною кризою… Дасію, не пускай мене, якщо я прийду до тебе в бульєрну. А я прийду! Я знищу її! Не пускай мене, Дасію!»

Письменник Алекс Рілл повернувся додому з клініки, де вже другий місяць збирав матеріал для нового роману.

Стояв біля вікна і дивився через мжичку на сусідній будинок, що видавався пошкрябаним малюнком, багатократно демонстрованим слайдом.

Тихо. Сіро. Двадцять сьомий поверх. Надворі сутеніє. Сонце десь ховається за дощовий обрій.

Рілл дістав з кишені фонозаписника, увімкнув одну з розмов із професором Григором Завірою:

«Я бачу, ви більшу частину свого часу проводите в клініці, професоре».

«Можливо. Я не підраховував. Але, безумовно, саме в клініці я знаходжу справжнє щастя».

«Скажіть, сьогоднішня операція чимось відрізняється від інших подібних операцій чи все було звично і зарані сплановано?»

«А ваш майбутній роман чимось відрізнятиметься від попередніх?»

«Розумію. Я запитав незграбно. Але ж… розумієте?»

«Ходімо краще вип’ємо трохи боро, Алексе. І там продовжимо. Я трохи втомився…»

Вогні вікон сусіднього будинку були схожі серед дощової мряки на оранжевих павуків. Де дружина? Затрималась на роботі? Ольда, здається, сьогодні на нічній зміні…

«Знаєте, Алексе, я трохи зверхньо ставлюсь до письменників. І не приховую цього. Вони — невігласи».

«Професоре, ви також написали дві книги, і я можу і вас назвати письменником».

«Ви читали мої книги?»

«Безумовно».

«То хіба я пишу, як пишуть письменники?»

«Ні, не так…»

«Отож!»

«Ви пишете набагато гірше. Ваші книги, на жаль, не мають ніякої літературної цінності. Якби вони належали іншій людині, ніхто б ніколи не подумав про…»

«Ви образились, Алексе, бо я назвав письменників невігласами. Ха-ха-ха… Ну, даруйте. Ви, бачу, з кусючих. Ви все життя були тільки літератором, Алексе?»

«Загалом, так. Але я маю освіту — гуманітарну, медичну і технічну. Три роки я працював лікарем у клініці Буля. Був водієм важкого триангуляра на будівництві. Маю три виставки оригінальних декоративних робіт».

«Тож ви не лише письменник. Ви вмієте не лише писати. Це дуже добре».

«І думаю, що саме тому мої твори не користуються великою популярністю. Відчуваю, що їм бракує справді професійного рівня».

«Ви прагнете слави?»

«Просто хочеться відчувати власну досконалість хоч у чомусь одному».

«Вам налити боро?»

«Трохи».

«Досконала тільки смерть. Даруйте, коли ці слова видадуться вам дивними. Але я справді так думаю. Особливо останнім часом. Цей дощ, він мимоволі змушує до медитацій. Досконала тільки смерть. Смерть — це справжня рівновага, еталон довершеності. А життя — лише вміння деякий час підтримувати градієнт, зміщення на свою користь. Ви повинні розуміти мене глибинно, а не лише софістичні брязкальця».

«Ця філософія не для щоденного вжитку».

«Так. А вам справді не подобаються мої книги?»

«Гадаєте, я так сказав лише тому, що ви назвали письменників невігласами? Ні. Мені справді не подобаються ваші книги».

«Чому?»

«Нічого нового…»

«Я пишу про життя медиків… Пишу без жодного слова вигадки. Вас, безумовно, не здивуєш ніякою відвертістю…»

«Нікого не здивуєш. І не треба дивувати. Письменник повинен не дивувати, а бути гарним кулінаром, щоб люди не відчували духовного голоду. Письменник повинен годувати… А ваші твори — лише правдиві напівфабрикати».

«Гм… Гм…»

Алекс Рілл клацнув маленькою голівкою тумблера, вимкнув фонозаписник.

Вогні вікон сусіднього будинку були схожі серед дощової мряки на очі якихось глибоководних риб. Пригадалася давня прогулянка в батискафі, Як був ще студентом-філологом, кілька разів влітку вирушали на Канарські острови і там одного разу таки дотовпились до старого, вже потріпаного, хоч і блискучого від нової фарби, батискафа, дочекались черги опуститися, на морське дно… Алексу Ріллу чомусь найбільше запам’яталися очі глибоководних риб.

За вікном — дощ