Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

– Я чув. Але я думав.

– Про що?

На його обличчі раптово спалахує багатозначний усміх, але він говорить тим офіційним тоном, яким ведуться переговори між високими дипломатичними представниками держав:

– Я думав, що ти дуже схожа на мою доньку! Ця невідповідність між інтонацією і змістом сказаного не відразу дозволяє їй збагнути суть його фрази. Донька все ще подивована незрозумілою батьковою поведінкою. Очевидно, їй у пам'яті знову спалахують його слова, вже відірвані від протокольно офіційної інтонації. І нарешті вона радісно сміється й кидається йому на шию. В зумисно казенний тон він заховав таку високу похвалу.

Задоволений своєю витівкою, він дужою рукою пригортає доньку до себе, і його смагляве обличчя прояснюється спалахом ніжності, яка буває в нас тільки до найрідніших людей.

А потім вони п'ють каву й спокійно аналізують поточний момент діяльності свого підприємства. Коли Наді особливо сподобається якась його ідея, вона може сказати, наслідуючи тон недавньої його фрази:

– Ти придумав так добре, наче мій батько! І не витримує довго зберігати серйозну міну, дзвінко сміється; він теж вибухає здоровим сміхом.

Той, хто цієї миті вперше потрапив би до його канцелярії, анітрохи не маючи уявлення про стан Яцикового бізнесу, відразу зрозумів би: тут справи йдуть добре, а між батьком і донькою панують рідкісні мир і злагода. Вони не втрачають здатності розуміти одне одного.

Якось Надя мені сказала:

– Колись я його не розуміла, була далека від нього. А тепер доросла до цього. І тому щаслива. Я весь час у нього вчуся. Добре мати такого батька.

І в її словах звучала неприхована гордість. Після того я почув од Яцика: 

- Надя вже здатна й без мого підказування давати раду підприємству.

І з його тону я відчув гордість за доньку.

Він любить швидку їзду по гайвею. І в цьому, мені здається, ще раз виразно помітна його напориста, завжди готова до ризику вдача.

Коли витискає з «Мерседеса» таку швидкість, що він раптом починає нагадувати літак, який бере розгін на злітній смузі, обличчя його спалахує вдоволеним усміхом. Так, це – ризик. Але без ризику він не може. Ризик потрібен Яцикові, аби щораз допевнюватися, що він у формі, що його реакція і кмітливість, як і раніше, з ним, що роки не перетворили його на старезного дідугана, котрий напівдрімає за кермом.

– Оце машина, оце швидкість! – проказує, задоволений і молодоокий, готовий миттю зреагувати на будь-яку несподіванку, що їх завжди таїть дорога. А надто ж така, як ця, на якій реве і дзвенить залізний потік. Дорога, що символізує скажену гонку за успіхом. На ній так і здається: хто випередив, той виграв, хто відстав, той втратив…

Пригальмовує під своїм двором, що радує зір парадом квітів. Безшумно відчиняються ворота, й автомобіль тихо, мов човен по воді, впливає в затишок двору, який нагадує острів спокою посеред розбурханого моря швидкостей. Здається, потрапляєш у зовсім інший світ.

Яцик через гараж заходить у дім і, ставши на порозі, вигукує із зумисно театральним пафосом:

– Джінет!

З глибини дому йому назустріч, мов білий метелик, випурхує вродлива, тендітна жінка з усміхненими очима і тихим голосом. Від неї завжди віє спокоєм і затишком. Вона вміє в усьому побачити позитивний зміст.

Бувало, Яцик вранці скаже:

– Щось не виспався – не було сну цілу ніч…

– Нічого, добре спатимеш наступної ночі! А він, почувши те, розсміється голосно:

– В тебе все добре і нічого поганого!

І з його тону зрозуміло, що йому ця риса Джінет подобається. Він, очевидно, відчуває: лагідний спокій її

 Доктори історії Зенон Когут, Шренк Сисин та Петро Яцик.

душі переливається в атмосферу всього дому, надаючи їй відповідного забарвлення.

Є жінки, що самою своєю появою вносять довкола себе нервозність і суєтність, мовби наелектризовуючи і речі, і повітря до такої межі, що здається – ось-ось спалахнуть грозові розряди.

Джінет – їхній цілковитий антипод. І, можливо, саме тому її тиха й спокійна натура так гармонійно поєднується з динамічною натурою Яцика.

Окремо спостерігаючи кожного з них, бачиш, які вони неймовірно різні, а коли загледиш їх разом, то дивуєшся рідкісному варіантові психологічної  сумісності. Двоє разюче не схожих поміж себе людей створюють враження цільного організму. Джінет – лікар. Місце її роботи – далеко в Торонто.

Вона встає трохи раніше за Яцика. Готує сніданок, швидко збирається – і її маленький автомобільчик випурхує з двору, швидко губиться в потоці машин.

Яцик, вставши, ще має час полити квіти, поклопотатися біля басейну. Він не просто залюбки віддається тій роботі – виконує її з якоюсь майже ритуальною врочистістю.

– Люблю все це… – лаконічно прокоментував мені.

…За будинком я побачив велику собачу будку. Все чекав, що з неї вигляне голова великого пса.

– А собаки в мене немає, – сказав Яцик. – Усе збирався завести його. Ще відколи поселився тут. Але на собаку потрібен час. Та де його взяти?

Хтось із психологів писав, що особливо прагнуть мати собак люди, які почуваються катастрофічно самотніми.

Чи може почуватися самотнім Яцик?

У нього є доньки, є Джінет і, зрештою, є він сам у себе. Ні, ніякої помилки в останніх словах немає. В Яцикові мовби живуть дві особи. Одна з них перебуває в бурхливому темпі, і їй, здається, ніколи вгору глянути. Друга ж – набагато розважливіша за неї – прискіпливо спостерігає за життям першої, аналізує, чи раціонально та вчинила