Ірина Михайлівна Лікович - Татцельвурм. Тірольська історія

Я не любила їх. Зрештою, не була у захватi вiд усього свого тiла. Маленького, вiд самого дитинства мiцно набитого карпатськими соками, мов грушка-дичка, що виросла бiля забутої дороги, плодами якої ласують хiба галасливi, неслухнянi дiтлахи. Грушка-дичка. Низенька. Мiцно збита. Iз заокруглими формами. З вiком до них додалися два довгi й тонкi мiшечки грудей. Die Langtutin. Як влучно пiдмiтили свiтлошкiрi маленькi тiрольцi iсторiю мого страждання.

За вiкном було тепло i безлюдно. Куди не глянь — усе заметено бiлим, що аж рiже очi, снiгом. Пес доброзичливо заглядав у моє обличчя. Дiд розгубленим поглядом проводжав мене до дверей, коли я зняла iз нього кiлька ковдр i винесла провiтрити на двiр.

За стiною бекали вiвцi. На дерев'яних дверях стайнi, як i в бiльшостi тiрольцiв, у Марчелло висiли пожовклi вiд часу медалi, вигранi молочними коровами попереднього власника.

Я заносила воду у двох брудних вiдрах для моїх маленьких овечок, до котрих менi чомусь хотiлося йти. Хотiлося їх поїти. Допомагати пiдтримувати життя.

У стайнi стояв кисло-солодкий запах теплого гною, застояних тваринячих тiл та впрiлого пiд ними сiна. Вiвцi, штовхаючи одна одну, тицяли заокруглi писки до ледь не пласкої поїлки.

Тiєї митi, коли побачила величезну, мов кiлька людських, укриту чорним, неймовiрно заплутаним волоссям голову, я вiдчула своє серце. Його контури… обриси… так… справдi, воно зовсiм не таке, яким його зображають. Серце! Я таки маю тебе, найсправжнiсiньке на свiтi серце! I ти вмiєш болiти. Болiти вiд зовнiшнiх збудникiв, а не вiд власного безсилля, лютi та нерозумiння життя. Воно болiло, поглинаючи пекучим вiдчуттям усi клiтини. Спочатку навiть здалося, нiби воно зупинилося на кiлька секунд.

Ось так: п'ять, чотири, три, два!!! Один!

О Боже! Я розпiзнала той страх, що колись кинув моїм, ледь не закам'янiлим вiд несподiванки тiлом до рятiвного пiдвалу. Саме той страх — як рушійна сила усього живого — знову навiдав мене.

В отарi овець, дивлячись на мене порожнiм поглядом, дрiбно рухаючи нiздрями, мов ягня, та високо, вiд баранячої цiкавостi, пiдiймаючи кудлату, нiколи не стрижену темноволосу голову, на мене дивилося щось… що не було схожим на жодного вiдомого менi звiра.

Я пропищала щось геть нерозбiрливе. Вiвцi, рознервувавшись, збилися докупи. Волохате диво притислося темним, мов у найчорнiшого африканця, тiлом до бокiв насторожених овець.

— Татцельвурм! — прокричала я, рукою намацуючи вили, аби боронитися, якщо оце жахiття, до речi, зовсiм не схоже на ящiрку чи тим паче динозавра, надумає пити i мою кров, як це воно робить зi свiйськими тваринами.

— Татцельвурм! — безсило прошепотiла я, вiдступаючи до дверей, вiдчуваючи, що створiння, яке притискається до овечих тiл, зовсiм не є небезпечним. Бiльше того, воно дивилося на мене такими нетямущими очима, навiть не усвiдомлюючи мого крику, принаймнi, не сприймаючи мiй вереск за реальну загрозу своєму життю.

Вибiгши зi стайнi до коридора, я побачила, що Марчелло стоїть на порозi, тримаючись руками за одвiрок, i що його очi по вiнця налитi голубою вологою неба, аж здалося, що, попри переляк, вiн дуже чомусь пишався собою.

— Татцельвурм! — кинулась я до старого, не розумiючи його затаєної радостi.

А вiн стояв непорушно, мов останнiй промiнь холодного зимового сонця, що на обiд пече, а увечерi зникає за однiєю iз сiрих гiр, заливаючи альпiйським морозом прийдешнiй вечiр.

— Вiн… тут… — невпевнено сказала я знову, дивлячися на старого, на те, як вiн впивався у дерев'яну раму дверей поїденими часом пальцями, i довгий жовтий нiготь зiгнувся пiд його натиском.

I в той момент я зрозумiла його гордiсть. Зрозумiла його вчорашнiй переляк. Вiдчула серцем, чому йому так хочеться жити. Бути. Iснувати. Переборювати природу та власний сморiд. Вiн, як закарпатськi вiдьми, що не можуть померти, не потримавши когось за руку та не передавши у такий спосiб власну мiць та знання, не мiг вiдiйти у минуле, не мiг згаснути з думкою, що плiд його життя був марно плеканим.

Невже я, волею випадку, мала стати тiєю жертвою, що мусить перебрати чиюсь таємницю, аби той хтось мiг полегшено видихнути свою останню дозу повiтря?

— Хто це? — безсило i майже безголосо проартикулювала я, i в голосi моєму бемкали стривоженi дзвони цiкавостi. Мов музика, прозвучав для нас обидвох мiй рятiвний голос. Бо Марчелло настiльки потребував схвалення за скоєне, що навiть пiдiйнявся з лiжка — востаннє у житті, геть немiчний. Вiн був для себе митцем, що роками працював над картиною. Тому потребував розумiня та пiдтримки.

Марчелло кволо вiдповiв менi:

— Це ми… Такi, якими б мали бути… Первiснi… Якими нас створила природа… Не забрудненими смiттям цивiлiзацiї…

Вiн говорив, а на обличчi його повiльно розкривався тiрольський полудень: сонячний та геть теплий, такий, що коли надворi завеликий снiг, вiн пiдтоплює холоднi маси, провокуючи лавини.

— Я питаю тебе, хто ця дитина? Чия вона? Хто її батьки?

У моїй душi на мить сколихнулась надiя на iм'я Катька-Кiттi. I вiдразу, танучи мiж густим нашаруванням болю, знов осiла на дно сполоханої пам'ятi. Нi, це чорне диво не могло бути моєю донькою, моєю рiзноокою дитинкою, маленьким клубочком, котрий мiг стати ниткою до мого усвiдомленого щастя та спокою.

— Немає значення, хто його батьки! Розумiєш, через нього ми з тобою маємо усвiдомити, хто ми такi. Ти могла теж бути ним. Без страхiв, невiддiльна вiд природи, тою, котра вмiла би бавитися на сонцi i ховатися мiж скелями вiд грози. I жодна крапля страху перед тобi подiбними не каламутила б твого єства. А так ми є тими, ким нас виростило суспiльство. Подивися на себе i зрозумiєш усе. Усвiдомиш помилки людства. Твої нiчнi стогони є нiчим iншим, як наслiдком болю хворого суспiльства.

«Через нього», вiн сказав «через нього». Отже, це хлопчик, гупало менi у скронях брудними вiд послiду ратицями колись бiлих овечок. Чийсь хлопчик. Хтось народив його так само, як я привела на свiт Кiттi. Нi… Тiльки не думати про неї так часто, бо можна з глузду з'їхати. Якщо, звичайно, пiсля усього скоєного та пережитого вiн у мене ще є. Не думати про Катьку,