Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

Ліг, як був, у штанях і піджаку. І, вже лежачи, засовав ногами й скинув із себе валянки, розмотав зашкарублі онучі і вткнувся в подушку, накривши голову шапкою. Тяг на плечі ряднину, батькове пальто, всяке дрантя, проте холод тільки зараз, здається, пробирався до кісток, підламував ребра, аж боліло серце, стискаючись в мерзлу грудку. Сашко потяг до себе й кота, притулив його до грудей, і вони трусилися вдвох, марно намагаючись зігрітися.

Мати погасила тріски в чавунчику (трісками вони світили), задмухала вогонь і, боса, зашльопала по долівці. Ось вони там, за пристінком, сварливо зашепотіли з Гринею. Лаючись і, видко, штурхаючи його межи плечі, мати допомагала роздягатись п’яненькому, і щось вони поминали при цьому Саньку й пляшку горілки, і мати вже підвищила голос: «Хватить мені! Тільки стида від тебе!..» — а Гриня забурчав нервовіше: «Цить! Бо двину раз і піду!», і вони чи турсались, чи тихо билися у темряві, Сашко вже не дослухався. Холод зморив його остаточно, і він неспокійно заснув.

Мабуть, скоро й прокинувся. В хаті було ясно й холодно, як надворі. Тільки під грудьми у нього, де скоцюрбився кіт, якийсь клубочок тепла. А в ноги студить, звідкись піддуває, і наче проціджена крізь іній, ллється в хату білувата сутінь. Вгорі до шибки примерз ріжок холодного місяця.

Сон пропав зовсім. Сашко прислухався: на кушетці посопували двоє — Гриня й мати. «Гриня, — заклацав од холоду Сашко. — Знову цей Гриня». Хлопець сперся на лікоть, звів погляд на стіну. І зараз видно було сірий квадрат. Сірий квадрат портрета, що висів над кушеткою… Батько. Очима в стіну. Наче смертник. І Сашкові страшно стало, він уявив собі, як це людині стояти впритул до стіни, зіницями в глину, в пісок… аж білі кола в очах.

Він спустив ноги, холод побіг по литках, але хлопець присилував себе встати. Сторожко зробив крок, потім ще, прислухався — ні, таки сплять.

Тепер найгірше: якось вилізти на кушетку.

Налапав дошку під матрацом, просунув туди ногу і, косуючи оком на скуйовджену купу лахміття, від якої пахло чужим потом, зіп’явся над кушеткою. Дошка зарипіла, і тонкий скрипучий звук продер йому по спині. На мить перехопило хлопцеві дух, але тут же він сказав собі: «Ну їх!» — і, вже не остерігаючись, потягся рукою до стіни й перевернув портрет. У хатньому присмерку не можна було розгледіти батькового обличчя, тільки світліли на фото якісь плями, вгадувалося широке, і теж світле, батькове чоло.

«Ну, як, Сашко, холодно?»

«Холодно».

«А мати?»

«Біда. Краще мовчать».

І вони замовкли.

Сашко ліг на тапчан, у вистуджену постіль, і поклав під серце твердий клубок гіркоти. Цей клубок, очевидно, довго муляв би йому, не давав би заснути, але рядом по-старечому глухо закашляв кіт. «Йди сюди», — покликав Сашко. Як і звечора, він притулив кота до грудей, і коли той звично замуркотів, Сашко подумав: «Тепер засну…»

Єва належала до тих жінок, про яких важко сказати, скільки їм років. Худа, безгруда, з маленьким безбарвним личком, вона скидалась на дівчину-підлітка, якій ще треба набирати тіла, добріти, розповнюватись. Та якщо зблизька глянути на Єву, то видно: ні, це вже зовсім не молода жінка. І не тільки тому, що дрібненькою сіточкою зморщок вкрите її якесь по-дитячому жалісне обличчя, а в усьому — в прив’ялих очах, в жовтій злинялій шкірі, в рухах, у погляді, у розмові — в усьому помітно було щось погасле, сумне, підстаркувате.

Зараз Єва сиділа змучена, з хворобливою синню під очима. Вона сиділа сама на кушетці, підібгавши під себе ноги, й жалібно схлипувала: «Гад він, паразит, бездушна тварюка», — добирала найдошкульніших слів, а плечі й груди у неї щеміли, — воно, бидло, познущалося та й пішло, кинувши гидке слово: безкровна… Кожна клітинка нила й боліла у Єви, і холодна злість — на себе і на Гриня — точила душу. «Прожену, як собаку…»

Саме в цю мить Єва ковзнула поглядом по стіні вгору й зустрілася з очима… чоловіка. Портрет було повернуто лицем до світла, з фото дивився на неї лобатий хлопець у вишиваній сорочці. Дивився пильно з-під широких білявих брів, і в погляді його був притаєний смуток чи здогад.

«Сашко! Це воно, щеня, зробило!» — сказала собі Єва; у неї пересмикнувся рот, і лиха судома пройняла все тіло.

З передчуттям жорстокої насолоди вона ковзнула на долівку.

Сашко спав у купі лахміття, шапкою накривши голову. З лахміття стирчав ніс, тонкий, синюватий, а нижче, мабуть, коло шиї, притулилася безвуса котяча морда.

— Встань! — затермосила Єва Сашка. — Ану, вставай мені, чуєш!

Хлопець підвівся, від холоду сіпнув плечима, ганчір’я сповзло з нього, і кіт злякано поліз назад, під рядно.

— Це ти зробив? Ти? — Єва трусила хлопця і сама трусилась.

Сашко безтямно закліпав на неї, на стіну, куди вона показувала. У нього здригалися щоки хтозна від чого — від холоду чи від наглого пробудження, і обличчя вкрилося дрібними простудними пухирцями.

— Кого питаю? Це ти? Твоя робота?

Сашко відвернувся, і Єва, скипаючи злістю, ляснула його по щоці, а він далі відвертався, і Єва аж захлинулась.

— Куди ти повертаєшся? Куди? І доки це буде? Доки ти мучитимеш мене? І як ти смієш? — Вона вже не тямила, як і по чому ляскає сина, за що і навіщо товче його. Просто їй треба було вилити лють з душі, вгамувати роздратовані нерви.

Коли син пригнувся, скоцюрбившись у постелі, Єва ще раз, на додачу вдарила його по голій шиї. Щось хруснуло, Єва начебто злякалась, завмерла і боязко глянула на портрет чоловіка:

— Господи, прости мене, Мироне… Таке дурне