Володимир Колін - Таємниця підземної галереї

гримав кулаком по столу. Клонару не відривав очей од рудуватого лиця обер-штурм-фюрера, характеризуючи його в думці: “Апоплексичний! Брутальний! Самодур!”

“А проте він схожий на Аргіра!..” — зненацька промайнуло в голові резидента. Тільки тепер збагнув, чому обличчя Кремера здавалося йому знайомим.

Натиснув на кнопку, і черговий агент завмер на порозі. На його лобі виступили краплі поту.

— Крикни що-небудь, — наказав резидент тихим, як завжди, голосом.

— Слухаю!

Товстун тремтів. Іншим разом Клонару не звернув би на це уваги, а тепер, бачачи, що Аргір клацає зубами, наче собака на дощі, зрадів.

— Кричи, — повторив він. — Що хочеш… Гукни: “Хайль Гітлер!”

— Хайль Гітлер! — гаркнув агент, пристукнувши каблуками.

Обличчя його тремтіло. Булькаті очі, здавалося, от-от вискочать з орбіт, великі вуха стали червоні-червоні.

— Йди, — мовив Клонару.

Тепер він упевнився: Кремер дуже схожий на Аргіра. І перед отим Аргіром з Гамбурга він, Клонару, мусить стояти струнко, як оце нещодавно Джурка стояв перед ним!

Коли б Клонару мав хоч краплю совісті, він почервонів би. А проте резидент радів, що його агенти пройшли іншу школу, ніж ковбасники Кремера. Опустив руку і погладив Рекса. Собака гавкнув і заплюшив очі, замахавши обрубком хвоста.

У точно визначений час з’явився інспектор. Клонару піднявся, не мовлячи й слова, ступив у хол, пройшов повз Аргіра і разом з Джуркою сів у машину.

— В порт, — наказав інспектор водієві.

На перехресті довелося трохи почекати, бо дорогу переходили німецькі солдати. Гітлерівці були молоді, білясті, з дурнуватими обличчями. Босі, в самих трусах та майках, вони горлали марш. Який саме, Клонару не міг розібрати, бо всі їхні марші здавалися схожими між собою, як гудзики на уніформі. Розчув лише початок приспіву: “Osten, nach Osten…”[9].

“Загартовують їх, — подумав резидент, — привчають ходити босоніж, а наших вояків треба вчити ходити взутими…”

Клонару не любив ні німців, ні своїх. Крадькома глянув спідлоба на інспектора, однак той сидів непорушно і, здавалось, нічого не бачив і не чув. Він був найкращим співробітником резидента.

“Може, оформити його на премію?..” — подумав Клонару, намагаючись уявити, на що витратить одержані гроші цей Джурка.

Так нічого й не вирішив, бо автомобіль уже в’їздив у порт. Біля майстерень стояли солдати і жандарми. Агенти вешталися туди й сюди, перекидаючись словами, і чекали нових розпоряджень. Джурка звелів шоферові зупинитися трохи далі від поліцейської машини з загратованими віконцями і запитально глянув на Клонару.

— Поголовний обшук, — мовив резидент. — Перевірка документів. Жду результатів.

Інспектор вискочив з автомобіля, віддав наказ агентам, перемовився з офіцерами та головним інженером. Через кілька хвилин підійшла групка інформаторів з майстерень, де вже стояли вартові. Джурка записав у блокнот повідомлення кожного з них і відпустив, потім поговорив з їхнім шефом Фрацілою.

Обшук та перевірка документів тривали далеко за полудень.

Стояла німа тиша. Лише коли-не-коли зривався чийсь вереск. Та не можна було сказати, кричить то агент чи якийсь побитий слюсар. Зголоднілі робітники похмуро дивилися на своїх мучителів.

Потім агенти зігнали людей у глибину майстерень, а самі обшукали верстати, перерили ящики з інструментами, купи стружок, повитрушували з кульочків харчі, взялися нишпорити в шафах, на складах.

Їм пощастило знайти кілька номерів газети “Роминія лібера”[10], а при перевірці документів виявили, що сім чоловік не мають перепусток. Тих робітників, поблизу чиїх верстатів знайшли газети, одразу арештували. А інші відбулися штурханами. Клонару, сидячи в автомобілі, бачив, що кілька агентів вивели з котельної невисокого чоловіка і ввіпхнули в загратовану машину. Одразу ж з’явився Джурка і досить несміливо доповів про те, що знайдено кілька номерів “Роминія лібера” і затримано винуватців (хоч він і сам не був певен, що то справжні винуватці), а головне — про арешт важливого злочинця, який працював у котельні.

— Гаразд, — мовив Клонару. — Розкажеш дорогою. Сідай.

Резидента не розчарували результати обшуку, бо він і не покладав на нього особливих надій. Зробив цю облаву, щоб задовольнити Кремера. Джурка сів у машину, і вони рушили.

— Як повідомляє інженер Шмідт, — заговорив інспектор, — на судні “Кармен” треба було вичистити котел. При цій операції користуються спеціальним розчином. Його ллють у котел, збільшують тиск до трьох-чотирьох атмосфер і тоді миють.

Клонару ствердно кивав головою, не маючи ніякого уявлення про ці технічні подробиці. Він був задоволений, що Джурка добре в усьому розуміється. “Оформлю-таки його на премію…” — вирішив уже твердо.

— Мив цей котел, — вів далі інспектор, — робітник, якого ми оце затримали. Інженер виявив, що котел після чистки почав текти. “Може, мені вилили і другу порцію розчину”, — намагався викрутитись котельник. Але туди ніхто, крім нього, не підходив. Інженер і майстер розслідували цей випадок, я перевірив і підтвердив їхні свідчення. Біля котла працював тільки цей Сабеу Штефан, якого ще звуть Фанікою. Ні, в наших списках його немає, — сказав Джурка, помітивши в погляді резидента запитання. — Отже, розчину більше не лили. Але в майстерні стояла бочка з каустичною содою. Один наш інформатор каже, що за день до чистки котла вона була повна. А тепер уже порожня.

— Зізнається? — спитав резидент, маючи на увазі арештованого.

— Напевне, ні, — відповів Джурка. — Але я візьму його в шори. Допитаю сам…

Клонару мовчав і все гладив Рекса.

6. ТАЄМНИЦЯ ПІДЗЕМНОЇ ГАЛЕРЕЇ

— Щось мені не хочеться їсти, — сказав Павло і відсунув од себе миску з наваром кропиви.

Кімнатка здавалась йому тісною, він аж задихався.

— Не хочеться їсти?.. — здивовано перепитав Джіка, не вірячи своїм вухам, бо всі ж вони давно живуть надголодь.