Володимир Набоков - Лоліта

Ло, бачте, вже виказувала злiснiсть, коли їй був усього один рiк i вона, бувало, iз лiжка жбурляла iграшки через бокову сiтку так, що бiднiй матерi цiєї пiдлої дитини доводилось їх пiдбирати. Нинi, в дванадцять рокiв, це просто бич Божий, зi слiв Гейзихи. Єдине, про що мрiє Ло — це дригати пiд джазову музику або гарцювати в спортивних дiйствах, високо пiднiмаючи колiна й жонглюючи палицею. Оцiнки у неї поганi, та все ж вона виявилась лiпше пристосованою до шкiльного побуту, на новому мiсцi, нiж у Пiскi (Пiскi був їхнiм рiдним мiстом у середнiй частинi Сполучених Штатiв; рамздельський же будинок належав покiйнiй свекрусi, в Рамздель вони переїхали близько двох рокiв тому). "Чому Ло була нещасною в тiй першiй школi? " "Ах, сказала вдова, хiба я не знаю. Я бiдна сама пройшла через це в дитинствi: жахливi цi хлопчаки, котрi викручують тобi руку, навмисно влiтають у тебе зi стосом книжок, смикають за волосся, боляче щипають за груди, прагнуть задрати тобi спiдницю. Звiсно, вередливiсть є супутньою обставиною нормального розвитку, та Ло переходить всякi межi. Вона похмура й вигадлива. Поводиться зухвало й задирливо. Днями Вiола, iталiєчка в її класi, скаржилась, що Лолiта її штрикнула в зад самописним пером. Знаєте, сказала Гейзиха, чого б менi хотiлось? Якби ви, monsieur, випадком ще були тут восени, я б вас попросила допомогти їй готувати уроки — менi здається ви знаєте буквально все — географiю, математику, французьку". "Все, все", вiдказав monsieur. Ага, пiдхопила Гейзиха, отже ви ще будете тут?" Я готовий був крикнути, що я лишився б тут довiку, якби я мiг сподiватись зрiдка понiжити обiцяну ученицю. Але я не довiряв Гейзисi. Тому я тiльки мугикнув, потягнувся й, не бажаючи бiльше бути в купi з її розважливiстю (le mot juste), пiшов незабаром до себе в кiмнату. Та вдовиця, певно, не вважала, що день скiнчився. Я спочивав на своєму холодному лiжку, тиснучи до обличчя долоню з духмяною тiнню Лолiти, коли почув як моя невтомна володарка крадеться до дверей i крiзь них шепоче: "тiльки хочу знати, чи ви закiнчили "Погляд i подих"?" (iлюстрований журнал, позичений менi днями). З кiмнати дочки пролунав крик Ло: журнал був у неї. Хай йому чорт — не дiм, а прокатна книгарня.

П'ятниця. Цiкаво, що сказав би статечний директор унiверситетського видавництва, у якому виходить мiй пiдручник, якби я в ньому навiв вислiв Ронсара про "маленьку шкаралатну щiлину" або рядки Ремi Белло: "той горбик малий, нiжним мохом вкритий, а посеред межу червону врито" й так далi.

Боюся, знов захворiю на нервовий розлад, якщо зостанусь жити в цьому домi, пiд сталим натиском нестерпної спокуси, бiля моєї ясочки — моєї та Едгарової ясочки — "моєї долi, нареченої моєї". Чи втаємничила її вже мати-природа в Таїну Менархiї? Почуття опуклостi. "Прокляття", як називають це iрландки...

Iнакомовно: "падiння з даху" або "гостює бабуся". "Панi Матка (цитую з часопису для дiвчат) починає будувати товстий м'який передiл — знадобиться, якщо всерединi ляже дитинка. Крихiтний вар'ят у своєму оббитому повстю покої для буйних.

Мiж iншим: якщо коли-небудь я здiйсню всерйоз убивство — вiдзначте це "якщо" — позов повинен би бути сильнiшим нiж той, що я його вiдчув до Валерiї. Ретельно вiдзначте, що я тодi дiяв доволi нескладно. Коли вам захочеться — якщо захочеться — смажити мене на електростiльцi, майте на увазi, будь ласка, що тiльки напад запаморочення мiг надiлити мене тiєю примiтивною енергiєю, без якої не можна перетворитись на звiра (можливо, що вся ця частина пiдправлена в порiвняннi з щоденничком). Iнодi я ввi снi пориваюсь на вбивство. Та знаєте, що трапляється? Тримаю, примiром, пiстолет. Цiлюсь, наприклад, у спокiйного ворога, який виявляє байдуже зацiкавлення до моїх дiй. О так, я вправно тисну на собачку, але одна за одною кулi викочуються на пiдлогу з нетямущого дула. В таких моїх снах у мене лиш одне бажання — приховати невдачу вiд ворога, котрий, одначе, повiльно обурюється.

Сьогоднi за обiдом стара єхидна, з-пiд лоба блимнувши косим поглядом на Ло (я щойно скiнчив змальовувати в грайливий спосiб чудовнi вусики щiточкою, якi майже вирiшив вiдпустити), сказала: "Краще не треба, iнакше хтось украй зомлiє". Ло вмить вiдсунула свою тарiлку з вареною рибою, ледь не перекинувши через це склянку з молоком, i кинулась геть з кiмнати. "Вам би не стало надто нудно, проговорила Гейзиха, завтра поїхати з нами на озеро купатись, якщо Ло вибачиться за свiй вибрик?" Деякий час по тому в мою кiмнату донеслось лунке дверне грохкання й iншi звуки, якi виринали з якихось надр, якi здригались, де в суперниць була буремна чвара.

Вона не вибачилась. Виїзд скасовано. А втiм могло б бути дуже цiкаво.

Субота. Ось уже декiлька днiв, як залишаю дверi напiввiдчиненими, коли в себе працюю; та тiльки сьогоднi пiдступ удався. Iз багатьма вивертами, шльопаючи й човгаючи туфлями (з метою приховати збентеження, що от вiдвiдала мене без виклику), Ло ввiйшла та, покрутившись там i тут, почала розглядати жахливi вiзерунки, якими я замазав аркуш паперу. О нi — то не було продовженням натхненної паузи есеїста мiж двома параграфами; то був гидкий тайнопис (якого вона зрозумiти не могла) мого рокового жадання. Її русявi кучерi схилились над столом, за яким я сидiв, i Хумберт Хриплий обiйняв її однiєю рукою — жалюгiдне наслiдування кревностi. Тримаючи аркуш i далi вивчаючи його ледь-ледь близькозорими очима, моя наївна маленька гостя повiльно напiвприсiла менi на колiно. Її вабливий профiль, ледь вiдкритi вуста, тепле волосся були за якiсь три вершки вiд мого вищиреного рiзця, й крiзь грубу тканину хлоп'ячого вбрання я вiдчував жар її тiла. Раптом я ясно зрозумiв, що можу поцiлувати її в шию чи в куточок рота з повною безкарнiстю — зрозумiв, що вона менi це дозволить i навiть заплющить при цьому очi за всiма правилами Холiвуда. Це так само просто, як подвiйна порцiя вершкового морозива iз гарячим шоколадним соусом. Не можу пояснити моєму вченому читачевi (брови якого так сунуться вгору, що вже доїхали до потилицi через усю лисину) яким чином я це второпав; можливо звiриним чуттям я вловив найменшу змiну в ри мi її подиху, адже вона не стiльки розглядала мою мазню — о моя