Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

звучали тихше, ніж звичайно, і тому я не зразу почув, що мене покликали.

Це був Крамер. Він летів до нас, вимахуючи невеликими крилами. Збоку і над спиною стирчали в нього якісь предмети, схожі на згорнуті віяла.

— Ось і вам крила, — сказав він, — щоб ви зовсім були схожі на небожителів. У розгорнутому вигляді вони трохи нагадують, як бачите, крила кажанів. Прикріпляються ось так, до кистей рук. Можуть згортатися і відкидатися назад, і тоді ваші руки вільні.

Крамер швидко прикріпив нам крила розміром з великий лопух, показав, як орудувати механізмом, і повернувся назад. Я і Тоня почали вчитися літати. Ми не раз стукались головами, вдарялися об стіни, робили несподівані повороти. Це звеселило навіть Тоню.

— Наш політ і справді схожий на політ кажанів, — сказала вона. — Ну, хто перший долетить до радіостанції!..

— Добре, що хоч ніхто не заважає, — сказав я. — Мене навіть дивує ця безлюдність коридору.

— Всі на роботі, — відповіла Тоня. — Вечорами, кажуть, тут публіка роєм літає. Як хрущі погожого дня. А от і радіостанція, — Тоня натиснула кнопку дверей. Двері нечутно відкрились. Ми влетіли.

Радист, надівши навушники, примостився на «стелі». Він обернувся, подивився на нас і кивнув головою. В його руках була записна книжка і олівець. Він записував радіотелефонограму. Ми чекали, повільно здіймаючись і ще повільніше опускаючись.

— Готово! — сказав він, згорнув записну книжку, засунув в неї олівця і заховав у торбинку, прив’язану до стегна, — ця торбинка заміняла йому шухляду письмового столу. — Ви хочете поговорити з Євгеньєвим? Спробуємо.

— Хіба це так важко? — спитала Тоня.

— Ні, не важко, але у мене зараз не працює довгохвильовий передатник, а на короткій хвилі знайти ракету, яка спіраллю піднімається над Землею, трохи складніше. Адже короткі хвилі — направлені хвилі. Треба точно визначили місце, де летить ракета в цей момент. Маршрут її відомий.

Радист знову витяг книжку, олівець, подивився на хронометр. Ненароком зачепився ногою за стіну, одлетів від неї, але був затриманий шнурами радіонавушників і одразу ж став у попереднє положення, заглибившись в розрахунки. Вони забрали небагато часу. Радист заховав книжку, олівця і взявся настроювати апарат.

— Алло!.. Так, так, Зірка Кец. Зірка, кажу, а не Земля. Так. Покличте до апарата Євгеньєва. Нема? Скоро? То скажіть йому, щоб він сам викликав Зірку Кец, коли повернеться. З ним хочуть говорити. Так, нова співробітниця Зірки Кец. Прізвище?..

— Антоніна Герасимова! — поспішила сказати Тоня.

— Товаришка Герасимова. Чуєш? Так. Багато? Великий улов? Вітаю! — і, звертаючись до нас, радист пояснив те, чого ми могли ще не зрозуміти з його розмови: — Євгеньєва в ракеті немає. Він вилетів у міжпланетний простір на промисел. Полює…

— Полює? — здивовано спитала Тоня. — На кого ж можна полювати в безповітряному просторі?

— Не на кого, а на що. На дрібні астероїди. Чудовий будівельний матеріал. Залізо, алюміній, граніти… І не тільки будівельний. З каменю вмілий хемік може добути і зв’язаний в ньому кисень, і водень. Ви ще познайомитесь з цим промислом. Товариш Євгеньєв щойно вилетів, і повернеться годин через три. Я викличу вас, коли він буде біля радіотелефона… Алло! Земля? Так. Зараз… — він потягнувся за своєю книжкою.

Ми з Тонею вилетіли з радіостанції.

— Мені зовсім не щастить, — сказала вона. — А все-таки я доб’юся свого. Я лечу в фізичну лабораторію, а ви побувайте у директора Пархоменка. Кімната 16. Годин через дві він буде вільний.

Вона за звичкою махнула правою рукою, а разом з тим і крилом, через що повернулась у повітрі, затріпотіла обома крилами і, нарешті, надала тілу потрібного напряму.

Маючи вже деякий досвід, я поплив у повітрі на манір «а-ля-брас».

IX. В бібліотеці

За вечірнім чаєм до мене підлетів Крамер.

— Ви вільні сьогодні ввечері? — спитав він мене. — На Зірці стохвилинна доба. Але, за звичкою, робочий день обчисляється за земним часом. Закриваючи віконниці, ми робимо ніч і лягаємо спати на шість-сім «зоряних» діб. Зараз, за московським часом, восьма година вечора. Чи не маєте ви бажання познайомитися з нашою бібліотекою?

— Залюбки! — відповів я.

Як усі приміщення на Зірці, бібліотека являла собою циліндр. У ній не було тільки вікон, як в житлових кімнатах. Бокові стіни циліндра були поспіль вкриті ящиками. В центрі циліндра, — по його повздовжній осі, — від вхідних дверей до протилежної стіни було натягнуто чотири тонких троси, — своєрідний коридор, яким посувались відвідувачі, тримаючись за троси. Простір між «коридором» і боковими стінками заповнений був рядами ліжок-сіток. Між ящиками, вздовж і впоперек, проходили газонаповнені трубки-лампи з приємним матовим світлом. Чисте, озоноване повітря із запахом хвої, як в горах, у сосновому лісі. Тиша.

На деяких ліжках лежать люди з одягненими на голову чорними коробками. Час від часу то один, то другий повертає круглі рукоятки на головних коробках. Дивна бібліотека. Можна подумати що люди тут не читають, а проходять якийсь курс лікування.

Перебираючи руками трос, я посуваюсь за Крамером, який прямує до протилежного кінця бібліотеки. Там, на фоні укладених стіною чорних ящиків, пурхає дівчина в яскраво-червоному «купальному» костюмі.

— Наша бібліотекарка, Ельза Нільсон. Познайомтеся, — говорить Крамер і, жартуючи, кидає мене до дівчини.

Вона, сміючись, ловить мене на льоту, як м’яч. Ми знайомимось.

— В нашій бібліотеці, — говорить вона, — мільйон примірників книжок, майже всіма мовами світу.

Мільйон примірників! Де ж вони можуть розміститись. Але я здогадуюсь:

— На плівці? Із збільшувальним проекційним ліхтарем?

— Так, на плівці, — потверджує Нільсон.

— Легко і компактно, — додає Крамер. — Цілий том, сторінка за сторінкою надрукований на плівці, забирає місця не більше як котушка ниток.