Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

нас від неї. Рослини нашої оранжереї без ніякої шкоди переносять коротку нічну прохолоду. Ми навіть не користуємось електричними печами. Якщо ви без звички змерзли, я можу підвищити температуру. Але краще не підвищувати. Звикайте, загартовуйтесь. У нас тут чудесний гірський клімат. Чисте, прохолодне, трохи розріджене повітря гірських висот, зовсім позбавлене мікробів. Перебування в таких умовах, як і на земних горах, прекрасно впливає на організм. Я певен, що у вас уже збільшилась кількість червонокрівців на пару мільйонів в кубічному сантиметрі. Меллер скоро зробить вам повторний аналіз крові. На ваших блідих ленінградських щоках незабаром заграє рум’янець. Я тут поповнішав, і у мене з’явився вовчий апетит.

— Признатись, і в мене апетит з’являється, — сказав я.

— В такому разі, летімо в їдальню, — відповів Крамер, простягаючи мені бронзову від загару руку.

Я подав свою. Кисті рук у мене трохи загоріли на Памірі, але вище руки були зовсім білі. Легкий «небесний», майже купальний костюм оголяв і мої білі ноги. Крамер же, навпаки, був весь темно-бронзовий. Якби не його кирпатий ніс та біляве волосся, його можна було б прийняти за індійця. Він глянув на свої і на мої руки і ноги і сказав:

— Ви тут теж скоро засмагнете. Адже ми опромінюємось таким коротким ультрафіолетовим промінням, якого на Землі не знайти. На поверхню Землі падає проміння не коротше від 2,863 ангстрем. Коротше проміння затримується озоном у верхніх шарах атмосфери. В горах, на висоті чотирьох-п’яти тисяч метрів ви ще можете мати проміння довжиною в 2,600 ангстрем. А ми тут маємо ще коротше ультрафіолетове проміння. Тільки те ультракоротке проміння, яке вже може пошкодити організмові, затримується особливими шибками у вікнах і світловими фільтрами.

Ми знову в коридорі. Підстрибуючи, відштовхуючись від стін, хапаючись за ремінці, ми швидко посуваємось вперед.

— Ось і наша їдальня, — говорить мій бронзовий супутник.

Ми влітаємо у велику кімнату циліндричної форми. Перше «вранішнє» проміння вже золотить стіну і на ній посуд, — металеві банки, циліндри, кулі з чорними написами. Велике ґратчасте вікно з товстими шибками оточене рамкою яскраво-зелених повзучих рослин. Такої яскравої зелені мені не доводилось бачити на Землі.

— А ось і він! — чую я знайомий голос.

Наша симпатична лікарка Меллер приліпилась біля стіни, як ластівка. Біля неї Тоня. Я дивлюся на Тоню і радісно посміхаюсь. Яка вона гарна в своєму бузковому трико! Волосся після дезінфекційних процедур скуйовджене, але це не псує її. Одне довге пасмечко стоїть вертикально, не падаючи, хоч її волосся дуже м’яке й слухняне. Кожна дрібниця нагадує про те, що ми в незвичайному світі, де ваги немає. Я чекаю, щоб Тоня посміхнулась, але обличчя її чимсь заклопотане.

— Будь ласка, сюди! — запрошує Меллер. — Ну, чим вас частувати? — вона показує на герметично закриті банки, балони, куби, кулі. — Діток ми годуємо з соски рідкою їжею, манною кашею. З твердими кусками ви ще не справитесь, вилетять з рук — не впіймаєте, — з ними треба вміло поводитись. Вже не сердьтеся, чим багаті, тим і раді. У нас тут більше вегетаріанська їжа. Зате з власних плантацій. Тут яблучний мус, тут суниці з рисом, абрикоси, персики, масадуан з бананів, ріпа Кец, — такої ви на Землі ще не їли… Хочете ріпи?

Меллер зняла з стіни циліндр. Збоку циліндра була прироблена трубочка з приставним каучуковим наконечником. У задній стінці циліндра була трубка трохи ширша. В цю трубку Меллер вставила невеличкий насос і почала качати. З гумового наконечника з’явилася жовтувата піна. Меллер простягнула циліндр Тоні.

— Беріть і смокчіть. Якщо смоктати буде важко, підкачайте повітря. Наконечники стерилізовані. Чого кривитесь? Наш посуд не такий красивий, як грецькі чаші, зате хороший для тутешніх умов. Нічого, звикнете. Ну, як? — спитала вона Тоню, коли та зважилась, нарешті, покуштувати.

— Дуже смачно, хоч, признаюся, вигляд цієї соски не збуджує апетит.

Крамер подав мені другу «соску», і я примусив себе посмоктати. Рідка жовта кашка з «кецівської ріпи» була справді дуже смачна. Масадуан з бананів напрочуд запашний. Я не встигав підкачувати насос. Потім нас почастували желе з абрикосів і мусом з суниць.

Тоня майже нічого не їла. Заклопотаний вираз не сходив з її обличчя.

В коридорі я наздогнав її, схопив за руку і спитав:

— Чим ви заклопотані, Тоню?

— Я зараз була у директора Зірки Кец і розпитувала про Євгеньєва. Уявіть собі, його вже немає на Зірці. Він відправився в далеку міжпланетну подорож.

Оттакої!

— Значить, і ми полетимо за ним? — спитав я.

— На жаль, ні, — відповіла вона. — Нам доведеться чекати його повернення. Не забувайте, що ми тепер службовці Зірки Кец. Ми будемо працювати. Директор сказав, що, можливо, вам доведеться зробити нову міжпланетну подорож.

— А куди? — тривожно спитав я.

— Ще не знаю. На Місяць, на Марс, а може й далі.

— Чи не можна з Євгеньєвим поговорити по радіо?

— Так, директор казав, що можна. Зв’язок Кеца по радіо неможливий тільки з Землею: заважає Хевісайдів шар, який відбиває радіопроміння. Мені, між іншим, доведеться попрацювати і над тим, щоб пробити коротким променем цей шар і встановити радіозв’язок із Землею. Поки що цей зв’язок підтримується світловим телеграфом. Прожектор на мільйон свічок дає світлові спалахи, які прекрасно приймаються на Землі, коли тільки небо не вкрите хмарами. Але на Памірі, в місті Кец небо майже завжди безхмарне. З ракетами ж, які летять у міжпланетному просторі, Зірка Кец говорить по радіо. Зараз я йду на радіостанцію і постараюсь налагодити зв’язок з ракетою, яка досліджує світовий простір між Зіркою Кец і Місяцем… А вас директор просив зайти до нього, — глянувши на годинник-браслет, вона сказала: — Проте, вам ще рано. Ходімо разом на радіостанцію. Кімната номер дев’ять. Це, здається, в кінці коридору.

Величезний коридор, яскраво освітлений електричними лампами, простягався в далечінь, як тунель підземної дороги.

Завдяки розрідженому повітрю, голоси