Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ

— Ось бачите! — засміялась Меллер. — Але ж вага у нас тут все-таки існує. От побувайте в нашій астрономічній обсерваторії, в дослідній оранжереї, в лабораторіях, де зовсім немає сили ваги, і ви не будете ображатися на те, що я назвала вас новонародженим. Повзунок ви ще, нічого не тямите. Ну, пройдіться, пройдіться…

Минула добра хвилина, поки мої ноги торкнулися підлоги. Саме, торкнулись. Ляжте у себе на Землі на ліжко і покладіть на стіну ноги. Ніякого притягання ніг до стіни, чи не правда? Отак само і з підлогою зірки, якщо тільки можна назвати це підлогою. Я спробував пройтися. Через секунду, вдарившись головою об «стелю» і майже не відчувши удару, я вже знову безпорадно висів у повітрі. Ввійшов мій знайомий Крамер — біолог — і розсміявся.

— Ось, візьміть на буксир цю дитинку і проведіть її в кімнату номер шість. Вона погано переносить розріджене повітря. Дайте їй половинний повітряний пайок.

— Чи не можна для початку нормальне тиснення! — попросив я.

— Вистачить, вистачить половини. Треба звикати. Якщо будете почувати себе погано, подзвоніть, — кнопка в стіні номер шість, навідаюсь до вас, — сказала Меллер.

— Дайте вашу руку, — запропонував Крамер.

Він примудрявся досить швидко ходити, користуючись ремінними скобами в підлозі. Взявши мене рукою за пояс, він вийшов у широкий коридор, повертів мною, ніби я був легеньким гумовим м’ячем, і кинув вздовж коридору. Я скрикнув і полетів. Удар був розрахований так, що я пролетів метрів із десять по кривій лінії, наближаючись до стіни.

— Хапайтесь за ремінець у стіні! — крикнув Крамер.

Такі ремінці, що нагадували ручки порт-пледа, були всюди на стінах, підлозі, стелі. Я вхопився щосили, чекаючи, як рвоне мене силою інерції, але не відчув у руці ніякого напруження. Крамер був уже біля мене. Він відкрив двері в кімнату і, взявши мене під пахву, ввійшов у приміщення циліндричної форми. Ні ліжка, ні столу, ні стільців тут не було. Тільки ремінці на стінах. В одній стіні широке вікно, завішане прозорою зеленуватою матерією. Від цієї завіси в кімнаті було зеленувате світло.

— Ваші очі ще не звикли до яскравого сонячного освітлення, — сказав Крамер. — Сідайте, будьте як дома, — продовжував він жартувати. — Зараз я додам кисню. У нас ідуть ремонтні роботи в великій оранжереї. Ми мало не погубили її, — розповідав він. — Річ у тому, що до цього випадку ракети причалювали безпосередньо до Зірки Кец. Але не всі пілоти однаково вправні. Зовсім без поштовху дуже важко причалити. І от капітан зіркольота Кец-7, якось причалюючи, так сильно вдарив своєю ракетою об Зірку Кец, що оранжерея сильно потерпіла. Шибки розбились. Частина рослин загинула. Довелося з Землі приставляти додаткове харчування. Після цього випадку наші інженери вирішили збудувати ракетодром, відокремлений від Зірки. Спочатку це був величезний плоский диск, але практика показала, що для причалювання зручніша півсфера. Коли ремонт оранжереї закінчиться, ми примусимо Зірку Кец обертатися разом з оранжереєю на поперечній осі. Утвориться відцентрова сила, з’явиться й вага. Нелегко звикнути до абсолютної невагомості.

— А що це за блискуче різнокольорове проміння, на яке я звернув увагу ще під час польоту? — спитав я.

— Світлові сигнали. Важко знайти таку крихітну зірочку в небесних просторах. От ми й улаштували «бенгальське освітлення», — відповів він. — Як тепер ви себе почуваєте? Легше дихається? Більше не дам, інакше ви сп’янієте від чистого кисню. Вам не холодно? Не жарко?

— Трохи холоднувато, — відповів я.

Крамер одним стрибком опинився біля вікна і відсунув завісу. Сліпуче проміння Сонця сповнило кімнату. Температура почала швидко підвищуватись. Потім Крамер стрибнув до протилежної стіни і відкрив віконницю.

— А ось, полюбуйтеся на цю красуню!

Я повернувся до вікна і завмер від захоплення, побачивши Землю, яка займала половину небосхилу.

Тепер я міг докладно роздивитися на нашу планету з висоти тисячі кілометрів. Вона здалася мені не опуклою півкулею, як я сподівався, а угнутою. Краї Землі були дуже нерівні, вкриті зубцями гірських вершин, оповитих ніби серпанком туману. Неясні, «розмиті» обриси. Далі від краю — довгасті сірі плями — хмари, затемнені товстим шаром атмосфери. Ці плями простягаються над усією поверхнею Землі. Ближче до центра вони світлішають, білішають, набирають круглої форми. Я пізнав Льодовий океан, обриси берегів Сибіру і північної Европи. Сліпучо яскравою плямою вирізнявся північний полюс. Маленькою іскоркою відбивалося Сонце в Баренцовому морі.

Помалу Земля набирала вигляду величезного щербатого місяця.

— Наша Зірка Кец, — пояснив мені Крамер, — лежить на схід і робить повний оборот навколо Землі за сто хвилин. Сонячний день у нас на Зірці триває всього 67 хвилин, а ніч — 33 хвилини. Через 40–50 хвилин ми вступимо в тінь Землі…

Я не міг відірвати очей від гігантського півмісяця, яскраво освітленого Сонцем. Темна частина Землі, слабко освітлювана відбитим світлом Місяця, була ледве видна. Границя темної і світлої смуги вкрита величезними, майже чорними зубцями — тінями гір. Я побачив і Місяць, — справжній Місяць. Він здавався зовсім близьким, але дуже маленьким, проти того, яким здається з Землі. Нарешті, Сонце зовсім заховалось за Землею. Тепер я бачив Землю у вигляді темного диска, оточеного досить яскравим кільцем. Це проміння невидимого Сонця освітлювало атмосферу нашої планети. Від світла земної зорі в кімнаті було досить ясно. Я подивився на долоню. Можна було б читати, як під час білих ночей у нашому Ленінграді.

— Як бачите, у нас тут зовсім темно не буває. Зоря Землі цілком заміняє нам місячне світло, коли Місяць заходить за Землю.

— Мені здається, похолоднішало, — сказав я.

— Так, але зовсім трішки, — відповів Крамер. — Нічна прохолода. Середній шар оболонки добре захищає нас від теплового промінювання. До того ж, сама Земля випромінює багато тепла. Ніч коротка, і температура не встигає помітно знизитися. Для нас, біологів, це дуже добре. Але наші фізики незадоволені: їм нелегко добувати тут для дослідів температури, близькі до абсолютного нуля. Земля, немов величезна піч, дихає теплом на відстані навіть тисячі кілометрів, які відділяють