Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

складна справа. На нього звідусіль наїжилися цифри, пересипані ворожими, незрозумілими висловами, яких Никодим або зовсім не знав, або не міг збагнути їхнього таємничого значення. Реманент, дисконт, тяга, напівфабрикат, охоронне мито, перестраховка, відшкодування, тенденція, підвищення курсу, еквівалент… На лобі Дизми краплинками виступив піт.

Никодим почав читати півголосом, але й це не допомагало. Він просто перестав розуміти значення слів, які вимовляв, — сенс їх не доходив до свідомості, його ніяк не можна було вловити, і слова від того ставали зовсім порожні.

Дизма схоплювався із-за письмового стола, метався по кімнаті, лаючись на чому світ стоїть і дубасячи себе кулаками по голові.

— І все-таки я повинен, повинен, — уперто повторював він, — повинен роздлубати це, бо інакше пропаду.

Знову починав читати і знову зривався.

— Ні, так діла не вийде, голова лусне, а я нічого й не второпаю.

Пішов до ванної і, відкрутивши кран, підставив голову під холодний струмінь. Кілька хвилин стояв так, нахилившись, і думав:

«Поможе чи ні?..»

Не помогло. Всю ніч просидів, гортаючи папери, а добився цією мукою лише того, що в нього нестерпно розболілася голова. Туманного уявлення про комплекс коборовського господарства було зовсім недостатньо не тільки на те, щоб керувати ним, а навіть для бесіди з Куницьким.

«Що робити?»

Довго думав-гадав Никодим і постановив ні в якому разі не здаватися без бою.

«Протягнути якнайдовше, а тим часом, мо’, наспіє звідкись порятунок».

Минула вже восьма година, коли прийшов Куницький і застав Дизму коло письмового столу посеред розкладених паперів.

— Коханий пане Никодиме, — гукнув він, удаючи обурення, — хіба ж так можна? Ви ж зовсім не спали! Робота роботою, а здоров’я здоров’ям.

— Нічого мені не станеться, — відповів Дизма. — Коли вже я почну щось робити, то не люблю переривати.

— Завзятий ви. Ну і як же?

— Та нічого.

— Але визнайте, коханий пане Никодиме, що весь матеріал у зразковому стані. Все ясно, стисло, систематизовано…

Дизмі в горлі застряло прокляття.

— Дійсно, — мовив він, — порядок зразковий.

— А що? Правда? Це я сам усе роблю. Я знаю в своїй машинерії кожен патичок, кожне коліщатко, а то найперша гарантія, що ніхто з моїх службовців не обдурить мене. Ну, то ви вже залиште цю роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде ще досить часу, бо сьогодні я не морочитиму вам голови. На папірні у мене зустріч з будівельною комісією, а тоді поїду огляну ліс у Коцілівці.

Коли вони увійшли до їдальні, жінки вже сиділи коло столу.

— Ви такий блідий, — зауважила пані Ніна.

— Голова поболює.

— Ну, бо ви тільки уявіть собі, мої любі, — почав Куницький, — пан Никодим і очей не склепив. Цілісіньку ніч просидів над книгами.

— Може, ви приймете порошок од головного болю? — спитала пані Ніна.

— Надісь, не варто…

— Прийміть, вам полегшає.

Вона веліла слузі принести шкатулку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.

— Знаєш, Ніно, — озвалася Кася, — пан Дизма вчитиме мене грати на більярді.

— А ви добре граєте?

— Так собі, — відказав Никодим. — Колись грав непогано.

— Може, почнемо зараз же по сніданку? — запропонувала Кася.

— А я стежитиму за вашою лекцією, — додала пані Ніна.

— Го, гo, — засміявся Куницький. — Боюся, що вам забагнеться зовсім одібрати у мене пана Никодима.

— Мій чоловік ревнує вас, — усміхнулася пані Ніна, і Дизма помітив, що вона дивиться на нього прихильно.

«Вона, видно, дуже добра», — подумав.

Поснідавши, Куницький одразу ж попрощався і швиденько подріботів до автомобіля.

Кася веліла приготувати більярд, і всі троє перейшли до більярдної.

Навчання почалося з того, що Дизма показав, як треба ставити руку і тримати кий. Відтак пояснив, як бити по кулях.

Дівчина була кмітлива, мала тверду руку і пильне око, тому Дизма зробив висновок:

— Ви добре гратимете, тільки треба багато тренуватись.

— Виходить, Кася — здібна учениця? — поцікавилась пані Ніна.

— Як на перший раз — чудово.

— А що в більярді найважче? — спитала Кася.

— Найважче — карамболь.

— Покажіть, як це робиться.

Дизма розставив кулі і прорік:

— Дивіться, зараз я так ударю по своїй кулі, що вона зачепить дві інші.

— Та це ж неможливо, вони ж стоять не на одній лінії.

— Отож бо, — усміхнувся Дизма, вдоволений з ефекту. — Вся штука карамболя в тому, що моя куля, вдаряючись у різних місцях об борт, змінюватиме напрямок. Ось як. — Він злегенька вдарив своєю кулею, і, на превеликий подив обох жінок, карамболь удався чудово.

— Оце-то геометрія, — дивувалась пані Ніна.

— Ну, — додала Кася, — я такої вправності не досягну.

— Може, й ви спробуєте? — звернувся Дизма до Ніни.

— О, з мене нічого не буде, — сказала та, однак узяла кий. Ніна не знала, як треба поставити п’ясть лівої руки, щоб вона була за підпору, і Дизмі довелося скласти їй пальці. При цьому він зауважив, що в пані Ніни дуже гладенька шкіра. Спало на думку, що ті руки, напевно, ніколи нічого не робили. «Яке не щастя, — замріявся Никодим, — бути таким багатим, не треба й пальцем рушити — за тебе все зроблять…»

— Ну що ж ви, — обізвалася Ніна, — мене, либонь, не хочете вчити?

— Вибачте. Я трохи замислився.