Світлана Талан - Повернутися дощем

ліки. Згодом приходили люди, віддавали гроші Валентині, вона записувала їхні прізвища та суму в товстий пошарпаний журнал, схожий на скуйовджену вранці жінку, ставила свій підпис. Настю здивувало те, що більшість відвідувачів не хотіли називати своє прізвище, бажаючи залишитися невідомими. Коли була зібрана потрібна сума, Настя обійняла Валентину.

— Дякую! Навіть не віриться, що ми це зробили! Я піду?

— Поїдеш без гостинців? — Валентина здивовано глянула на Настю. — Так не годиться!

— Я щось приготую, — розгублено промовила жінка.

Вона дійсно не подумала про те, що хлопці скучили за домашніми стравами.

— Не сміши мене! — Валентина засміялася. — Ти вважаєш, що встигнеш самотужки наготувати їжі на сотню голодних солдатиків? Зараз я все сама організую, а ти займись ліками. В аптеках, здається, вже все є.

Настя ще раз подякувала, коли Валентина спохопилася:

— Зачекай! Ледь не забула…

Вона принесла домашнє печиво, запаковане в коробку.

— Віддай нашим солдатикам — я сама напекла. У кав’ярні я зазвичай торгую своєю випічкою, але зараз поменшало покупців.

— А бійці?

— Нікому про це не говорила, але тобі скажу. — Валентина стишила голос. — Коли нас звільнили і прийшли до мене перші відвідувачі військові, я пообіцяла, що пригощатиму їх кавою до кінця війни.

— Знаю, — вставила Настя.

— Я не про те. Пригостила їх своєю випічкою, різними смаколиками, бачу, що голодні, а чомусь не їдять. Спитала про це одного хлопчину, — розповідала Валентина. — Він знітився, але зізнався, що боїться отруїтися. Пропаганда таки зробила свою справу, тож я почала купувати печиво в упаковці.

— Уже другий місяць після звільнення. Нічого не змінилося?

— Знайомі солдатики мені вже довіряють, а для новеньких купую печиво, — посміхнулася Валентина.

Настя, зробивши закуп в аптеці, заходилася пекти пиріжки з картоплею та печінкою. Валентина запевнила, що є жінки, які приготують щось смачненьке домашнє для бійців, але Настя не змогла б спокійно спати, коли інші будуть ніч готувати, а вранці підуть на роботу.

Хіба можна в такий час відлежувати боки? Вона навіть не уявляла, що спекти двісті пиріжків забере стільки часу. Надвечір їй почали допомагати Левко та Вадим, але піч не встигала за ними і Настя відправила чоловіків відпочивати.

— Левко нехай іде спати, а я залишуся з тобою, — запротестував Вадим.

— Тобі завтра цілий день сидіти за кермом, а я зможу подрімати, поки ти будеш відповідальним за мою безпеку, — сказала Настя. — Тому негайно в ліжко!

Лише під ранок Настя впоралася зі своїм завданням. Вона сіла на стілець і лише зараз відчула втому. Нестерпно гули ноги, ніби на них навісили пудові гирі, нила спина, а вся кухня була запорошена борошном, ніби щойно випав перший сніг.

— Видно, що Гапка пироги пекла — і ворота в тісті. — Настя сама собі посміхнулася, згадавши приказку, яку любила повторювати її мама.

Мати змалку привчила Настю ніколи не залишати на ніч немитим посуд, і вона дотримувалася цього правила. Так, попереду не ніч, і можна доручити прибирання Левкові. Однак лягати спати на годину-дві не було сенсу, і Настя почалапала по віник та ганчірку. Коли все блищало, вона прийняла душ. Сон відійшов разом із ніччю. На кухні її зустрів Вадим.

— Ти прокинулася і вже встигла прийняти душ? — спитав він. — Я заварив тобі каву.

— Дякую, — посміхнулася Настя.

Вона зателефонувала Валентині, і жінка радісно повідомила, що чотири відра домашнього борщику, два — вінегрету та п’ять відер домашніх вареничків готові.

— А ще заберіть у мене свіжі помідори, — додала Валентина, — вітаміни солдатикам не завадять.

— Скільки їх? Багато?

— Та ні, пару ящиків.

— Вадиме, як ми все це довеземо? — спитала Настя чоловіка після телефонної розмови.

— Мікроавтобус і не таке вміщає, — посміхнувся Вадим. — Це ж ми тільки починали возити допомогу легковиком.

Розділ 9

На блокпостах поблизу Новоайдара та Співаківки бійці відмовилися від продуктів, посилаючись на те, що вони не голодні, бо до них доходить волонтерська допомога і місцеві жителі допомагають потроху.

— Везіть далі, — порадили вони, — айдарівці стоять на передовій, не всі туди їдуть.

Настя була трохи розчарована. Вона та жінки не спали цілу ніч, щоб порадувати бійців, а вони відмовилися. Чи варто було так вбиватися? Та за годину вона змінила свою думку.

У розташуванні батальйону «Айдар» було багатолюдно, але щойно їхня автівка пригальмувала, до них почали підходити бійці. Вони за руку віталися з Вадимом, як із давнім знайомим, обнімалися, плескали дружньо по плечу.

— Вітаю! Я — Руслан з автофоруму, — назвався один чоловік.

— Радий тебе побачити наживу! — Вадим потис йому руку. — Знайомся, це — моя дружина Настя.

— Дуже приємно! — чоловік подав їй