Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

повертала до бухти зі зруйнованим готелем «Бельвю» — і ось там її перегороджувала якась раптова, блискуча перепона: біля прикрашеного гіллям та гірляндами спуску до готельного пляжу, де на вечір було призначено спускання на воду та «хрещення» корабля, стояв розбитий лімузин. Капот виглядав як химерна скульптура, відірваний бампер погнувся і стирчав угору, немов хромований сигнал лиха… брудний слід на снігу описав хід цієї метаморфози у вигляді суцільної, красиво вигнутої лінії: машина не вписалася у поворот коло Бельвю, титанічна відцентрова сила викинула її з дорожнього полотна, біля води вдарила об нову кам'яну стінку, змуровану для зміцнення берега, і відкинула знов на дорогу. Два колісні диски, що відлетіли, поблискували серед снігу цілими та неушкодженими.

Навіть з такої відстані Берінг з першого погляду впізнав розбиту машину. Комендантська — синьо-білий «Студебекер», потужний шосейний легковик, з тих, що були йому знайомі переважно з картинок у запліснявілих журналах, залишених солдатами серед іншого казарменого сміття, восьмициліндровий, з куленепробивними колесами, двоколірним лакуванням, бездоганно відполірованими оздобами та фарами, які могли одразу вихопити з темряви цілу низку будинків!

Ще хлопчаком Берінг бігав за цим дивом разом зі зграйкою інших захоплених підлітків, коли Елліот на малій швидкості роз'їжджав селами і, бувало, кидав з вікна чорний шоколад і лакрицю. У пам'яті Берінга ці інспекційні поїздки залишили ще глибший слід, ніж на моорських битих шляхах: нестримно, як танк, лімузин їхав по вибоїнах, осідаючи в будь-яку западину місцевості, і виринав звідти ще красивішим, ніж раніше.

І хоча сам майор після великої прощальної церемонії в кар'єрі уже багато років тому відбув разом зі своєю частиною на рівнину, «Студебекер» час від часу несподівано з'являвся на сільських дорогах як заблуканий, примарний символ влади. Адже Елліот на прощання подарував найбільш вражаючий знак своєї могутності єдиному моорському мешканцю, який за роки окупації заслужив на його довіру.

Цей чоловік — у глухих селах на нього, улюбленця Армії, поглядали і заздрісно, і вороже — завдячував комендантові не тільки безцінним подарунком, але і взагалі всім, що розпалювало проти нього ненависть: своїм достоту аристократичним становищем начальника гранітної каменоломні, реквізованим будинком (де був навіть радіоприймач!), а також хай і обмеженою, але попри це нечуваною свободою пересування і, нарешті, навіть іменем. Усе тому, що в останній промові перед своїм від'їздом комендант із майже лагідною посмішкою назвав свого фаворита мій Собачий Король.

І тепер, по роках, лишень поодинокі люди у приозер'ї пам'ятали, що справжнє ім'я Собачого Короля — Амбрас.

Поза всяким сумнівом, Амбрас був непересічною людиною. У минулому в'язень табору, він мав на лівому передпліччі шрам завширшки з палець. То був відбиток розжареного напилка, яким він після звільнення навзажди знищив ганебне татуювання, арештантський номер. Свої дні він проводив на терасах кар'єру або в запилюженому бараці начальника каменоломні, а ночі — в особняку, що звався «Вілла Флора», який потроху занепадав на узгір'ї серед здичавілого парку. Він був єдиним мешканцем цього двоповерхового фахверкового будинку з дерев'яними верандами, еркерами, галереями та салонами, але попри це йому було досить однієї кімнати — колишнього музичного салону, вікна якого виходили на озеро: тут він спав на дивані, розшитому пейзажами райського саду; обтягнутий зеленим сукном гральний стіл правив йому за кухонний та робочий одночасно, за ним він на смерканні з'їдав свою холодну вечерю і перед сном кидав свій одяг на закритий рояль. Решта приміщень у цьому будинку, меблі в чохлах, плямисті від плісняви шпалери та діряві штори з парчі, гіпсові фавни і розікрадена бібліотека були залишені на дюжину напівдиких собак.

Довгі роки вілла «Флора» залишалася безлюдним місцем. Її господар, готельєр на прізвище Ґольдфарб, володів свого часу готелем «Бельвю» і прилеглими до нього пляжами та купальнями, де було влаштовано щось на зразок санаторію, який вічно балансував на межі банкрутства, і одного разу туди навідалися уповноважені державної таємної поліції, заштовхали його разом із жінкою та глухонімою дочкою до автомобіля без знаків розрізнення і вивезли у невідомому напрямку. У Моорі тоді казали: до табору, в Польщу, або ще: який там табір, яка там Польща, завезли до найближчого лісу та й по всьому.

Їхня кухарка, дочка теслі з гірської долини неподалік від Ляйса, згадувала на повоєнному допиті в майора Елліота, як господарі колінкували на підлозі салону, у повному спантеличенні складали до валізи зимовий одяг, потім знову все розпакували, а врешті дістали з величезної валізи і склали до двох сумок всього-на-всього плюшеву жирафу і шерстяні дитячі речі, тому що уповноважені наказали взяти з собою мінімум багажу; особливо ж їй запам'яталося, що один з цих уповноважених, той, що був без пальта, курив цигарки у хазяйському кабінеті — у кабінеті милостивого пана Ґольдфарба! — де до цієї години взагалі ніколи не курили.

Так чи інакше, від господарів жодної звістки не було — ані з Польщі, ані з будь-якого іншого табору, — назад вони також не повернулись, ані під час війни, ані в роки Оранієнбурзького миру.

«Бельвю», так само як і «Ґранд-готель», був під ту пору будинком відпочинку або притулком смерті для поранених фронтових офіцерів, а вілла «Флора» — літньою резиденцією якогось партфункціонера, ну а потім Моор захопила російська піхота, бійці якої і знайшли цього функціонера з простріленою головою перед дзеркалом у гардеробній; він так мертвою хваткою стис пістолет у своєму кулаці, що той так і не випав з його пальців, коли солдати загорнули труп у закривавлений килим і разом з дубовим вінком і якимось хромованим бюстом викинули з вікна.

Але й переможці пробули на цій віллі недовго. Після відходу цілої низки різноманітних окупаційних частин тут іноді ночували біженці із розбомблених міст, потім вигнанці з Моравії та Бесарабії і, нарешті, волоцюги — аж поки майор Елліот не зачинив спустошену віллу і не дав розпорядження охороняти її, доки не буде встановлено долю її зниклого власника.

Саме тоді моорський коваль за наказом Елліота навісив на зламані ворота ланцюги та замки; вибиті вікна забили дошками, а парк оточили колючим дротом. Далі майор наказав випустити в