Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

про це! Вже казали: на тому боці містка чи то застрелили когось, чи то повісили.

- Хто казав?

- Наші, котрі через парк на роботу ходять. Мотузкою всю алею обв’язали і лягаві… вибачайте, міліціонери по землі рачки повзають.

- Робота у нас така. Специфічна. Спочатку самі, як ви зволили висловитися, на чотири точки стаємо, а потім підозрюваних у цю ж позу ставимо. У вас стосовно радикуліту як - не скаржитеся?

Офіціант тему не підтримав, лише заперечливо покрутив головою.

- Тоді перейдемо до справи. Судячи з того, що казав метр, оцього покійника вчора ви обслуговували. Гляньте на фото.

Офіціант глянув на знімок, зроблений у морзі після того, як обличчя вбитого старанно помили, а волосся навіть причесали. Зображати баришню-інститутку мій співрозмовник не став. Більше того - матюкнувся, щоправда, пошепки.

- Мій клієнт. Швейцар пропустив. Бо ввечері, як завжди, місць не було. Вільних, маю на увазі.

- А де ж ви його посадили? На підвіконні біля туалету? Добре, не відповідайте. Знаю. Резервний столик. Клієнти начебто не прийшли, але то не по моїй лінії. Він сам був чи з кимсь?

- Удвох. Цей і ще один, такий от…

- Не махайте руками, пригадайте: зріст, вік, стать, масть, зуби, очі, вуха, руки-ноги. Прикид, шузи… поїхали! Про покійника можеш не розповідати, я на нього і в парку, і в морзі надивився. Мене той, другий цікавить.

- Другий, - почав пригадувати офіціант, - старший за цього.

- На вигляд скільки?

- Не менше тридцяти. Хоча по обличчю не скажеш. Я по поведінці визначив.

- Це як?

- Він не наш. Я хотів сказати - з азіатів.

- Грузин, вірменин чи узбек?

- Та ні, більше на китайця схожий. Хоча - звідки у нас китайці? Але не з Кавказу, точно, я кавказців знаю, в армії разом служили. У цього обличчя гладеньке, як у хлопчика, а погляд, як у старого. Я його випадково ліктем зачепив, то він та-а-ак зиркнув!

- Раз азіат, то, звісно, брюнет.

- Не кажіть. Мені ті грузини… ну котрі з армії, казали, що вони колись усі рудими були і блакитноокими. Це вже потім їм турки з персами кров і масть попсували. Цей темний, але не чорний. Підстрижений коротенько. Гладенько виголений. Баки рівні, високі. Одеколон дуже хороший. Не «шипр».

- А у цього наодеколоненого наколки на руках були?

- Ні. У нього взагалі руки не такі, як у наших. От у цього, що ви мені показували, нігті брудні і покусані. А у нього чистенькі, акуратно підстрижені і, як мені здалося, лаком покриті. У нас, знаєте, хто так робить?

- Знаю. А що, схоже?

- Зовсім ні. Що я, підерів не бачив? Він натуральний чоловік. І в ресторанах частіше буває, ніж той, молодший.

- З чого це видно?

- Мені не тикав, але й не загравав. Випивку замовив не одразу і багато, а по двісті п’ятдесят у два заходи. Пив мало. Ну, грамів сто за весь вечір, а мо’ й менше. А головне - не колупав котлету вилкою, а вправлявся обома приборами так, наче щодня це робить.

- А молодший?

- Ой, не питайте, де у мене заплакані очі. Він із тих, котрі в ресторанах виделки крадуть, а як зловиш, виправдовуються, мовляв, машинально. Таке враження, що все життя в їдальні ПТУ снідав, обідав і вечеряв. До ножа жодного разу не доторкнувся.

- Як тримався?

- Спочатку кислий сидів якийсь, потім пішов до туалету, повернувся, навернув фужер коньяку і пішов підмітати все підряд: оселедець з лимоном, салат «Столичний» з вінегретом, тарілку хлібом підтирав, а котлету по-київськи так взагалі, сміх один, узяв у обидві руки і став обгризати. Добре, що старший на нього вчасно шикнув, а то б він маслом з котлети весь перед собі залив би.

- Пізнаю брата-хама. Слухай, дай-но мені копію їхнього рахунку. Точно! Це ти спочатку записав картоплю «фрі», а потім перекреслив і замінив рисом?

- Я! Ще й здивувався. У нас через той «фрі» клієнти вдавитися ладні, а він мені тричі пояснив: ніякої картоплі. Добре відварений рис, зелений горошок і побільше перцю.

- І що?

- Знову сміх один. Отой петеушник попросив ложку і почав нею гарнір навертати, наче кашу.

- Співчуваю. Тяжко у нас з культурою їдла.

- Не кажіть!

- Так, повернемося до старшого. Кажеш, поголений був чисто… до речі, сам чи в хорошій перукарні?

- Думаю, що все ж таки в перукарні. Сам як не голись, а то подряпаєшся, то один висок вище іншого. А тут все акуратно.

- Перукарня, кажеш, хороша? Що ж ти одеколон не пізнав?

- Бо у наших цирульнях за канавою три сорти на вибір - «Червона Москва», «шипр» і тройняк. Таке амбре - креозот у станційних мортирах перебиває. А тут щось таке, делікатне… ні, не пригадую. Може, з собою приніс. Чи потім освіжився.

- Добре, перейдемо до прикиду.

- Костюм темний, однобортний. Імпорт. Чеський чи навіть югославський. Сорочка чорна, без галстука. Я ще подивувався: може, траур? Туфлі темні, шкіряні,