Стефані Маєр - Господиня

— більшою повагою. Так сталося, що я ніколи не сприймала розрадників усерйоз — досі. Вони існували для тих, хто був змушений боротися, для слабаків, і мені було соромно сюди ходити. Але дізнавшись історію Кеті, я стала почуватися поруч із нею не так ніяково. Виявляється, вона розуміє, що таке сила.

— Вас це не турбувало? — запитала я. — Що ви мусите вдавати людину?

— Ні, не дуже. Розумієш, я щосили намагалася призвичаїтися до носительки. Так багато нового, просто перевантаження емоціями! Спершу я тільки й могла керуватися усталеними шаблонами.

— А Курт… Ви вирішили залишитися з чоловіком вашої носительки? Потому як усе скінчилося?

Запитання було з натяком, і Кеті це одразу зрозуміла. Вона вмостилася на своєму кріслі, підгорнувши під себе ноги, і, спрямувавши замислений погляд кудись понад моєю головою, відповіла:

— Так, я обрала Курта, а він обрав мене. Спочатку, звісно, то була випадковість. Так сталося, що ми виконували спільне завдання. І, цілком природно, проводячи чимало часу разом і поділяючи небезпеку нашої місії, ми зблизилися. Як ректор університету Курт багато з ким спілкувався, розумієш, і водночас наш будинок правив за станцію втілення. До нас у гості часто приходили люди. І коли вони ступали на поріг, то представники нашого виду одразу виходили. Ми мали бути дуже меткими й обережними — сама знаєш, як носії схильні до насильства. Кожен день ми проживали з думкою, що будь-якої миті можемо наразитися на остаточну смерть. Нас не полишали напруження і страх.

За таких обставин не дивно, що між нами з Куртом виникли теплі почуття, і ми не схотіли розлучатися, коли в таємничості відпала потреба. І я б могла збрехати тобі, заспокоїти твої страхи, сказавши, що з тобою відбувається те саме. Але… — вона похитала головою і, пильно дивлячись мені у вічі, глибше вмостилась у крісло. — За тисячоліття люди так і не розгадали, що таке кохання і з чого воно складається. Скільки в ньому матеріального, скільки духовного? Скільки випадкового і скільки неминучого? Чому ідеальні пари розпадаються, а люди, які, здається, зовсім одне одному не пасують, живуть довго і щасливо? Я так само, як і вони, не знаю відповіді на ці запитання. Кохання просто існує, от і все. Моя носителька кохала носія Курта, і це кохання не померло, коли хтось інший посів їхню свідомість.

Увесь цей час вона пильно спостерігала за моєю реакцією, і наприкінці її брови нахмурилися:

— Мелані й досі сумує за Джаредом, — ствердно мовила вона.

Я мимоволі кивнула.

— І ти сумуєш за ним.

Я заплющила очі.

— Сни тривають?

— Щоночі,— промовила я.

— Розкажи мені про них, — її голос був м’яким, переконливим.

— Мені не хочеться про це згадувати.

— Знаю. Але ти спробуй. Це може допомогти.

— Але як? Як це мені допоможе? Який сенс розповідати, що, заплющуючи очі, я щоразу бачу його обличчя? Що прокидаюся і плачу, бо його немає поруч? Що спогади про нього настільки сильні, аж я вже не можу відділити їх від власних?

Раптом я загнулася, прикусивши язик.

Кеті витягнула з кишені білий носовичок і простягнула мені. Коли я не поворушилася, вона встала, підійшла до мене і впустила його мені на коліна. А потім, присівши на бильце мого крісла, стала чекати.

З півхвилини я опиралася. А тоді сердито схопила маленький клаптик тканини і витерла очі.

— Ненавиджу!

— Перший рік усі плачуть. Людські емоції надто сильні. І подобається нам це чи ні, деякий час усі ми діти, з власної волі чи проти волі. Пам’ятаю, я мало не пищала від радості, коли бачила прегарний захід сонця. А іноді емоції переповнювали мене просто від смаку арахісового масла, — розрадниця погладила мене по голові, а потім ніжно провела пальцем по пасму волосся, яке я завжди заправляла за вухо.

— Які гарні блискучі коси, — мовила вона. — Щоразу, коли ми зустрічаємося, вони коротшають. Навіщо ти їх обтинаєш?

Я вже була не в змозі стримувати сльози — гідність, яку я мала захищати, кудись поділася. Навіщо знову твердити, що так легше доглядати за волоссям? Зрештою, я прийшла сюди для того, аби про все розповісти й отримати допомогу — і зараз у мене був шанс.

— Бо це непокоїть її. Їй подобається, коли коси довгі.

Я вже приготувалася до зойку розрадниці, але з її вуст не зірвалося ані звуку. Кеті — професіонал. Вона затримала відповідь лише на секунду і майже не виказала приголомшення.

— Ти… Вона… вона й досі аж настільки… присутня?

Жахлива правда зірвалася з моїх уст:

— Так, коли цього забажає. Якщо я працюю, вона спить — історія нашого світу їй не цікава. Але вона нікуди не зникає. Інколи я відчуваю її присутність так само, як і власну, — останнє речення я вже зронила пошепки.

— Вандрівнице! — з жахом вигукнула Кеті.— Чому ти мені не сказала, що все аж так погано? Як довго це триває?

— Довго. І день у день стає гірше. Замість слабнути, вона міцніє на силі. Звісно, не настільки, як у випадку з Кевіном, про який розповідав цілитель… пам’ятаєте, ми це обговорювали? Мелані ще не взяла гору. І не візьме. Я не дозволю, щоб це сталося! — з шепоту я зірвалася на крик.

— Авжеж, не дозволиш, — заспокоїла мене розрадниця. — Звісно, що ні. Але якщо