Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

— Я-а-а? Та ніколи! Схотіла — почала, схотіла — кинула, я свою норму знаю!

Помовчали.

— Ну, то я вже піду? — хоч тіло було як чавунне, та Софійка воліла зникнути, струсити це все із себе, як жахливий сон.

— Хіба я тримаю? Ага, ще хотіла спитати… Як ми з Вадом тебе стріли отоді на вулиці, ти з якимось чахликом гуляла: що, серйозно пацан твій?

— Сашко Фадійчук — мій найкращий друг!

— Ах, це тепер так називається! Хочеш поради? Не пара ви з ним. Подивись на себе: ти прикольна, не шоха, не тупа, вчишся без фанатизму. Кльова, можна сказати.

Ого! Ірка робить їй компліменти? З якого дива? Не інакше, як зараз ляпне якусь гидоту!

— А той типаж — ні шарму, ні стилю! — виправдала сподівання Завадчучка. — Та й з баблом у нього, мені здається, не густо! Такий, пардон, і в кафе за тебе не зможе розплатитись!

— Ага, сплю і бачу, як за тебе розплачується скупердяй Кулаківський! — пирхнула Софійка.

— Він не жмот. Він ощадливий, і це не найгірша риса! Зате з ним на люди вийти не стидно! І тачка у нього — супер! Ти щоб бачила віллу Кулаківських — там ого-го! А твій, певно, живе у якомусь бомжатнику! А колеса в нього — від занюханого велосипеда!

Тут уже Софійка не мала що заперечити.

— Що з таким матимеш? Мені як одна знайома казала: за порядним чоловіком у тебе має бути не одна спідниця, — Ірка зневажливо кивнула в бік Софійчиної приношеної шкільної форми. — В тебе має бути сорок спідниць! Як мовиться в рекламі, ти того варта!

Чи не та сама знайома й етикету жіночого куріння Ірку вчила?

— Ще на зріст — мікроб натуральний! — вела далі Завадчучка. — І чеба!

— Чеба?

— Ну, Чебурашка! Вуха стирчать, яку Чебурашки!

— Не стирчать! Ти його впівока побачила і вже…

— Стирчать. Придивись. І вчиться, мабуть, погано.

— Ой, хто б казав! — спалахнула Софійка.

— Ну, на відмінника точно не схожий! Він хоч до школи ходить?

— Принаймні на чужих шпорах не виїжджає, контрольні робить сам! — вдих-видих уже не поможе, роздраконеної Софійки тепер не спинити!

— Що, вже й до Іваненка приревнувала?

— Ні, до Кулаківського! Бо я подумала… Тоді, під галереєю… Що ви… цілуєтесь! — натужно, але й переможно звелась на ноги.

— Цілуємось? — якось аж боляче скрикнула Ірка. Але відразу спохопилась: — Нє, ну це — теж! Це, як мовиться, само собою… буде колись…

— Що ж, хай щастить! — чомусь зненацька стало ще й шкода цеї нестерпної Завадчучки.

— Бувай! — уже теж несердито буркнула Ірка. — Ось перекурю й теж попливу!

Крім Лесі й Ірки, за Софійку сьогодні згадала ще й Ві-ку-ку: прийшов її лист із Леськовичів. Подружка, як завжди, детально описувала місцеві новини, висловлювала свій захват реставрацією замку. Тут окрема сторінка виділялась похвалам на Пустельникову адресу: який він наполегливий, самовідданий, як невтомно стежить за тим, щоб кожен барельєф відповідав первісному вигляду!.. І ця туди само!..

Проте між усіма Вітиними рядками наскрізно сльозили голосіння про Павликове мовчання.

Минулого літа, у таборі в Леськовичах, Віту з Павликом зісватала саме Софійка, і тепер відповідальність за те, що кругловидий юний художник Павлик давно не пише Віті листів, лягала цілком на її, Софійчині, плечі. Страх як шкода подружки: її, Софійку, принаймні ще любить бодай «мікроб» Сашко, а сердешну Віту…

— Мамо, що робити? Павлик давно не пише Ві-ку-кусі!

О, це гарний вихід, і як лиш раніше не додумалась? Звіритись про все мамі, своїй добрій наївній мамі! 1 про Віту, і про Ірку, і про те, що, здається, Леся Радзивіл гарна людина!.. Тут уже точно ніхто не звинуватить у ябедничанні! І, головне, не треба носити в собі цей мішок проблем!

Ростик, наче відчувши Софійчин настрій, бавився тихенько, вовтузячись біля своєї ще вчора новенької і цілої машинки. Тож розмова текла вільно і довго, бо важко спинитись, коли тебе слухають так уважно й співчутливо. Щира бесіда просто-таки голубила, подорожником лягала на подряпану душу.

Мама, щоправда, не порадила Софійці чогось супер-оригінального. Вона не мала і гадки, як бути з Павликом. Тільки й припустила, що, очевидно, всі заочні романи рано чи пізно мають урватися. Цікаво, чи втішили б ці слова Ві-ку-кусю?

Новина про Ірчине куріння збентежила її ще більше, ніж саму Софійку (а ще педагог!). Мабуть, від того збентеження мама зробила якийсь ну зовсім уже нелогічний висновок:

— Може, Ірці бракує уваги, визнання і любові?