Софія Парфанович - Чарівна діброва

І розпливається казка наших днів, як і ті, з минулих епох нашої історії. На Діброві — день. Ясний, весняний день на Новій Землі. Хитається щогла і має Чорноморський прапор на ній. Розказує про мрії-тугу поколінь і поколінь. Тих, що на рідній, не своїй, землі, і тих, що ось тут — стрункими рядами. Перед ними сухопутні стежки, перед ними морська широчінь, безмежна далина. На ній єдина пристань на світі — Одеса.

Недільний пополудень тягнувся й не хотів кінчитися. Всюди повно людей і гамору, грають платівки, люди вештаються. Звісно — літо… І багато людей люблять Діброву. До того ж більшість з них має дітей у таборі, тож приїздять у неділю відвідати їх і самі відпочити й розважитись.

— Не хоче скінчитися ця неділя, — говорив пластовий сеньйор. — У цих умовах у нас ніякої ізоляції не вдасться провести, а це основне в нашій роботі. Дисципліна, спосіб життя, поведінки, мова — все, що за ввесь тиждень тяжкої праці присвоїлось молоді, у неділю пропадає, ніби вітер здуває. Знову треба кількох днів, поки все вернеться до попереднього стану.

— До того ж з батьками тяжка справа, — додав виховник юнаків. — Вони не розуміють нашої програми, не розуміються на нашому способі ведення молоді. Їм, мабуть, здається, що діти у війську, що їм якась кривда діється та що їм належать бодай раз у тиждень самовільство, пестощі й ласощі. Правда, не всі. Є батьки, що мають повне зрозуміння для наших справ. Прецінь, не хто інший, як вони придбали цю оселю. Ах, якби ж ціла ця Діброва була власністю Пласту!

— Рай! Але ні тоді було, ні тепер Пластові не під силу купити, сплачувати та утримувати таку посілість. Звідси й спілка Пласту з Дібровою. Бо те саме відноситься й до Діброви. Знову ж таки з менших об’єктів не було б користи нікому.

— Та хоч би обидва ці спільники були поділилися пополовині! Тоді ми мали б куди рости. Ще поки Пласт був молодий, було доволі місця. Але ми ростемо швидко, і тепер нам дається взнаки тіснота. Взяти б табір юнаків, який прийшлося влаштувати на пісковій поляні, доволі далеко від води. У криниці, що її з таким трудом і коштом викопали, води обмаль. Доводиться питну воду завозити в брезентовому мішку.

— До того ж на поляні нема дерев, і в шатрах гаряче. Нам так придалася б суміжна частина Діброви, де отой буфет і дімок, та спортовий майдан. Там вимріяне місце для шатер! Було б чудово! Наші не лише мали б приміщення, а й були б осторонь від недільної товкітні та від ярмаркових пікніків. Тоді можна було б вести працю доцільно й пляново, і вона мала б тяглість і більший успіх.

Обидва вони приглядалися до мрії багатьох — росту в напрямі Діброви. Алеж чи цієї мрії не вдалося б здійснити? Прецінь, так багато й завжди говориться про молодь і так багато хотілося б для неї зробити!

— Є ще одна можливість росту, — говорив сеньйор, — а це — йти в напрямі оцієї Сагари чи поляни. Там же за нею є ліс. Він дикий, на мочарі, і там повно поганого зілля й комарів. Отже, треба б частину лісу викорчувати та підготовити те місце для табору. За водою там, може б, не треба було далеко чи глибоко шукати.

— Ліс треба б почистити. Правда, два роки тому чистив його Петро, але ліс знову заріс хащею. Треба б здренувати мочар, поробити дороги…

— Чи уявляєш собі, скільки мало б коштувати зреалізування такого пляну? Мабуть, з огляду на кошти, вигідніше було б купити інше приміщення для Пласту.

— Так. Все тут, як і багато наших справ, залежить від грошей. Багато можна б зробити гарного і навіть тут, але де гроші? На жаль, в той час, коли наше громадянство багатіє, наші установи, газети чи видавництва бідніють або й зовсім занепадають. Якби ж поміж першим і другим удалось завести здорове співвідношення!

— Цікаво мені знати, чи інші народи мають такі труднощі, як ми? Говорячи про інших, я думаю про інших новоприбулих, бо старі емігранти подекуди різняться у всіх нас. Вони зовсім влились у життя цієї країни і пристосувались до його вимог. Але ми привезли з собою наші старі цінності, і про них ми мусимо піклуватися та їх розбудовувати.

— То чому ми не привезли старої психіки, характеру нашої людини, яка своєю жертвенністю збудувала й утримувала Пласт, ідучи навіть пробоєм проти польського насильства? Чому б не віднайти її тепер, коли заходить потреба?

— На жаль, емігрант — інша людина. Мандрівка й чужина зробили своє.

Так розмовляючи, вони обидва добралися до табору. Там бо мала відбутися ватра і багато дечого ще треба було зробити. Поки спалахне вогонь на цьому клаптику землі.