Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

Шевченко опустився на дрова, присів, уперся в кут. Незрозуміло, хто він тепер? Усе життя вважав себе хліборобом, єдине, чим переймався, — посіяти й зібрати врожай… Коли батько почув, що в Петрограді стався переворот, то пішов, здав родинне золото — дві каблучки та невеличкий кулон — у найближчому містечку лихварю. Тоді приїхав, віддав Федоту гроші, наказав докласти, купити корову:

— Скінчився вік, синку. Тепер починається темрява. Серцем чую, що будемо виживати, а жити — ні, — сказав він.

З того дня Шевченко все робив, аби залишитись у світі живих. І яка його доля? Сидить у холодній. Хату розграбовано, донька хвора. Де взяти надію? Як зустріти завтрашній день? Ці думки зробили Федотову голову важкою. Так він розмірковував, а на вулиці знову посипав сніг. Білий порошок улітав у тонкий отвір, висипався на чорну підлогу, укриваючи її тонкою молочною пінкою. Снігу насипало вже добряче, навіть утворилася невеличка грудка. Чоловік у підвалі мовчав, виразно позіхав. Зненацька на нього впало каміння роздумів, його завалило брилами думок, придавило до дна. Федот опустився на тапчан, примостився і, коли тіло набуло горизонтального положення, відразу заснув.

Гуркоту дверей Шевченко вже не чув. Так само, як і того, що до підвалу ввійшов ще один чоловік. Новак подивився на лежачого з певним співчуттям, немовби пожалів свого співкамерника. Згодом трошки пройшовся, підняв стару поламану дошку. Створив із каменюк щось, схоже на стілець, підклав деревину, як лавку, та й гепнувся туди. Час тягнувся гречаним медом — так само темний та густий. Довго нічого не відбувалося. Новак устиг закуняти, прокинутися. З вікна виливалась у камеру синь, насичена кольором, з часом вона гусла, пізніше неминуче перетворювалась у сизо-брудний тон, тьмяніла і через годину зовсім почорніла. Настав вечір. Тут Федот спробував перевернутися, та невдало — скотився з дощок на втрамбовану земляну підлогу.

— Гей, обережніше тут, бо лоба розіб’єш. Чим я тебе лікувати буду — сказав новак.

Шевченко заспаний придивився, підвівся, сів на ліжак.

— Несторе, то ти?

— А хто ж? Я, чорт мене забирай, — відповів Нестор.

— Якого біса ти тут?

— Та язик мій язикатий винний.

— Он як. Цього разу що?

— Ну, ти мене знаєш. Стою я, дивлюся, як майно твоє виносять. Хлопці молоді зовсім, тонковусі, як наш старий панотець. Пам’ятаєш його, як він одного разу службу закінчив та й вийшов до лісу, а повернувся напідпитку….

— Почекай ти зі своїм попом! Ти як та річка весняна — вируєш, берегів не бачиш. Давай про те, за що ти сюди загримів.

— Так я ж тобі й кажу! Ти, Федьку, примхливий, як дитина, то розкажи, то не кажи!

— Ага, пізнаю Нестора. Добре, давай уже в’яжи свою в’язанку. Я нікуди не поспішаю.

— Так, так, іде панотець, а йому назустріч дід Никон, жив під горбом, пам’ятаєш? Він ще тоді молодий був.

Федот глибоко зітхнув.

— … який йому й каже…

— Здається, я це чув…

— Не перебивай старших! Ага. Каже йому: «Ти чого це, панотець, набрався тако»?

— І що той?

— А той мовчить. Потім Никон каже: «Ти нині літургію невірно служив». Піп наш мовчить. «А ти євхаристію не з того місця почав!» Панотець — могила. «А ти святу чашу після причастя на місце не доніс!» Тут піп не втримався: «Послухай, синку. Я ж не баптист і не католик. Я православний. Можу і в пику дати!»

Тут Нестор засміявся, закрякав, мов качка. А згодом захрюкав, голосно та щиро. І раптом стих. Схопився за бік, де в нього щось стрільнуло. Від побаченого Федот мимоволі посміхнувся.

— Ой, чогось це смикнуло в бочині. Чи я не втратив свої детальки по дорозі? — пробуркотів Нестор.

— Ти, батьку, хоч переоблік подекуди роби, перевіряй чи на місці руки-ноги. Старість — не радість!

— Це ти вірно брешеш. Іноді підведуся зранку. Розплющу очі — овва, усе біле! Як той перший сніг. А по макітрі думка пробігла, мов сусідський кіт. Думаю: ну все, відмучився. Потрапив у Царство Небесне. І чекаю тоді, коли ж Петро-апостол покличе, визначати, куди мене підселять — у рай чи пак у пекло. А тоді придивляюсь — Матір Божа! — ганчірка з пічки злетіла, накрила голову. От, думаю, йолоп! Докотився до чого. У рай він захотів! Уставай та йди працюй у той колгосп, чорт його забирай! Так я ще трошки полежав із портянкою на пиці та з усмішкою кривою…

Федот знову посміхнувся. Скільки знав Нестора, завжди він був такий. Переслухати його було неможливо. Одна оповідка обривалася й починалася інша. Треба було витратити цілий день, аби вислухати всі його байки, спогади, а подекуди й відверті фантазії. Але, коли довелося комусь його вповні дослухати, той був здивований: початок Несторової повісті минулих літ гладко зв’язувався з кінцем. Він якимось невідомим відчуттям оповідача відчував, як розповісти про дивовижні речі, пригоди, події, а згодом зв’язати все це в щільний вузол й піднести слухачу. Але мало хто міг витримати стільки, скільки Нестор промовляв. Зазвичай селяни йшли на середині розповіді, а до нього приклеїлось прізвисько «Нестор-маніфестор» через бажання додавати своїм бувальщинам штилю високої урочистості.

Однак тепер, у підвалі, поспішати було нема куди, тому Федот припинив перебивати старого, що почав блукати темними кутами своєї свідомості, подекуди виносячи на світ Божий, як з печери, якесь чудернацьке слово або цікаву оповідку. Нехай не завжди дослухували, але в