Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— Як? Як? Як? — застогнав ще більше Федот.

Саша встала між ним та похмурим гостем, а решта розвернулися та розійшлися по двору. У кімнаті лишилися самі голова та міліціонер, а також найголовніший, що керував операцією.

— Казав я тобі, Федоте, не норовися. Що ти розрух чиниш? — промовив голова.

— Та хто таке бачив, щоб серед чистого здоров’я… Удерлися… Пооббирали… Пуд житньої чотирнадцять карбованців коштує! На такий кошт ви мене грабуєте! Ондо дитина хвора… Іроди!

— Но, полегше. Ти зараз доварнякаєшся, — утрутився міліціонер.

— Може, товариш утомився, не варто аж так. Відпочине, усе зрозуміє, — зупинив міліціонера похмурий.

— Я… Та як же… Я… — лепетав Федот.

— Угамуйся, рідненький. Тільки не зараз. Диви, може Лідочці легше буде, а майно ми наживемо! — намагалася заспокоїти його дружина.

Федот осів на лавку, а перед ним стояли трійця чоловіків, що височіли тином, не даючи господарю ані продиху, ані спокою.

— От і добре, потерпи трохи, — Саша прошепотіла-продихала йому у вухо, а сама сіла поруч із чоловіком.

Голова, побачивши, як заспокоївся Шевченко, став хоробрим, вийшов уперед, пройшовся по хаті.

— Та ти й культжитзбір за минулий місяць не здав. Вісімдесят карбованців з тебе. Згадав я вчасно! — промовив він.

— Не могло такого статися! Я кожен раз тобі віддавав, — відбив Федот.

— Це я… — почав був голова, але закінчити він не встиг. До суперечки втрутився похмурий тип, що підвів руку, і у кімнаті одразу запанувала тиша. Він потер підборіддя, дивлячись, як обурюється Федот; на обличчі похмурого промайнула темна, недобра тінь.

— Так, товариші. Я все зрозумів. Одноосібник Шевченко сперечається з представниками влади, не бажає взаємодіяти, демонструє куркульську натуру. Вважаю, що «холодна» його остудить. На два дні, нехай замислиться над своєю поведінкою.

Саша від здивування розтулила рота, намагалася щось сказати, але лише безтямно хапала повітря, немов риба на мілині. Федот був метнувся на похмурого, зробив крок, але тут жінка впала йому в ноги, ухопила за стегно й заволала:

— Згубиш нас всіх, Федюнчику! Зупинись, не треба. Або згубиш нас.

— Та я вас всіх…

— Федюнчику, рідненький, зупинись! Побережи нас із дівчатами, з торбою підемо!

Саша розридалася, сльози почали крапати, потекли по її обличчі, немов вона втрапила під дощ. Жіноча душа рвалася на клапті, величезний жах охопив її, мов холодний зимовий вітер. Олександра трималася за чоловікову штанину, вчепилася в нього, наче він сам Господь Бог і лише він здатен вирішити їхню долю, припинити її муки або ж кинути в пекло. Жінка, заволавши, утримала, зупинила Федота. Той дивився на неї очманіло, його фізію немовби паралізувало, він завмер і не міг зрушити з місця.

Міліціонер покликав декого з тих, хто тягав мішки з пшеницею. Вони зайшли в хату, підхопили Шевченка за руки, і він покірно, мов ягня, пішов із комсомольцями. На дворі відбувалося казна що: чужинці не жартома розійшлися й гребли з комори все зерно. Розтоптаним снігом протягнувся цівкою плутаний слід: один з мішків прогризли миші, і пшениця витікала струмком, розсипаючись по білому помосту жовклою, переривистою лінією, мов намальованою рукою. Краєм ока Федот примітив, як у відчинених дверях мерехтять пальтові фігури, а тоді повітря розрізав поросячий вереск. Федот було кинувся, але на поріг вибігла Саша. Її світлу ситцеву сукню в горошок підхопив зимовий вітер, надувши, наче вітрило. Вона притримувала одною рукою своє вбрання, а іншу простягла до чоловіка. Тоненька жінка стояла на невисоких дерев’яних сходах, а коло неї швендяли незнайомі чолов’яги, косо придивляючись. Але вона нікого не помічала, дивилась на своє подружжя посеред двору й долонею, здавалося, утримувала чоловіка, благала не втручатися. Її рука тягнулась до нього, застигнувши, мов долоня жінки Лота. Саша мовчала. Слова виявилися непотрібними. Федот ще ніколи не бачив свою дружину такою — божевільною та прекрасною. Темне Сашине волосся пестив вітерець, злегка приховуючи кучерями ліву частину її тонкого блідого обличчя. Червоні, як пізній захід сонця, вуста були трохи відкриті, зелені очі здавалися лугом літніх трав. Від цього у Федота перехопило подих, він витріщився у відкриту долоню дружини й нічого іншого не робив. Так тривало одну мить, а може, одну вічність.

Шевченко подумав, що треба все це зупинити. Він люто стиснув кулаки, але, аби не бачити того, що відбувалося, опустив очі й попрямував за сільським міліціонером.

За годину він уже сидів на підвалі — у «холодній», як його ще називали. Це був льох колишнього панського будинку. На кам’яному підмурку були розкидані шматки дощок, трошки соломи, біля стіни — два величезні бруси, що замінювали опори ліжка. Поперек них лежали два розпили, на яких відпочивали арештанти. На стінах, що були викладені з пласких кам’янців, плодилась пліснява, яка зеленіла в порожнечах, а деінде сіріла й перетворювалася на землянисто-олов’яні смуги. Згори, над самою землею, видно було невеличке віконце, розміром у півліктя. Його перекривали три залізні ковані смуги, виконуючи таким чином роль решітки у в’язниці. Іноді, коли ішов сніг, дрібні, мов крупа, сніжинки залітали до підвалу, а тоді, повільно кружляючи у своєму холодному й відстороненому вальсі, спускалися на вогку підлогу. Світло вповзало до віконця, немов змія, тонкою стрічкою. Федот озирнувся — похмуре приміщення тиснуло з усіх боків, нависало, звужувало й без цього невеличкий простір. Як же ж воно так сталося? Де це він знаходиться й чому? Коли він раптом перетворився на вигнанця, переступив цю межу й опинився в очах влади злочинцем?

У душі паскудно торохкало, буцімто зламались механізми й випали гвинтики. Усе було не так.

— Та мать же ж твою йоб! — закричав Федот, і