Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

— Ну то йди пригости…

— Боярине! Я ж один не потягну. І треба людей розважати… Треба їм сказати, що то ти, твоя милість, повбивав цих птахів, бо вони злякаються, що я якийсь шибеник, порушую закон і полюю на міських землях… І не захотять від мене прийняти дичини, побояться…

— А й справді!.. Ти речеш, чортова душе, правду, — згодився боярин, цокотячи зубами. Та й заходився в’язати линвою качок за шию. Навантажив на довготелесого лікаря Окишу з добрих два пуди скривавлених птахів, а собі полишив тільки мертвого лебедя. Тримаючи його на руках, мов ляльку, спитав:

— Куди йти?

— Он туди й ходімо, — відповів Окиша, крекчучи та згинаючись під впольованою здобиччю і вагою тих припасів, що вони із собою взяли. Бо ще тягнув він здоровенний козуб із вином, салом, ковбасою, солоною рибою, хлібом, редькою та запашними яблуками.

… Як вони застукали в браму, з подвір’я почувся голос пасічника. Окиша подумки перехрестився і подякував святому Луці, патронові лікарів, що відгукнувся пасічник. Бо хто зна, чи не втік так би зразу боярин Сергій, якби відізвалася мамка Лицаревої доньки.

— Гей, це ти, це ти, діду? Відчини! То я — лікар Окиша!.. Як там хвора?

— Та слава Богу — все наче гаразд! — відказав пасічник. — Вже видужала. Заходь, господине! — Дід потяг рипучу стулку і впустив на подвір’я неочікуваних гостей.

— О Господи! То це ти, боярине мій?!!

Окиша моргнув діду, щоб той не розпатякувався.

— Куди нести?.. — процокотів зубами боярин.

— Я покажу…

І вони почапали — попереду під цілою копицею ноші тверезий і слабкий після запою Окиша. А за ним карбованою ходою, мов скутий панциром, виступав боярин Сергій. Коли вони піднялися по сходинках ганку, розчинилися двері і до них вискочила мамка панночки. Вклонилася гостям у пояс.

— Ой добрий день вам, дорогі гості! Заходьте, заходьте скоріше. Хіба ж можна… Ой! Та на господинові боярину і сухої нитки нема! Заходьте, заходьте!

Окиша спокійно вступив. А боярин Сергій затримався на порозі. І почав озиратися, певно, обмірковуючи, як би втекти.

Окиша це помітив. Кинувся до боярина і зачепився козубом. Щось там загуркотіло, одна качка обірвалася з в’язки. Але все ж лікар встиг схопити за руку боярина. Той обертався і вже підносив ногу бігти геть. Окиша затяг його силоміць до світлиці. Скинувши просто на підлогу дичину і обережно поклавши козуб з наїдками та питвом, посадовив боярина на лаву. Той був геть остовпілий, притискав до себе мертвого лебедя. Мамка крутилася біля нього. Старий пасічник підтьопував. Тільки-но Окиша стяг із мисливця чоботи, як пасічник схилився розмотувати онучі. Окиша розкручував довгий шовковий пояс. Заходився стягувати з боярина сорочку й верхні штани. А він все не випускав лебедя з рук. Був зовсім байдужий. Ані обурювався, ані стидався, ані зніяковів від того, що жінка навколо нього ходить. Він наче не помічав її. Коли в нього забрали лебедя, сказав:

— Дайте мені щось у руки… Я не можу так сидіти…

Окиша метнувся до свого кобуза. Дістав глека з вином і тицьнув боярину в руки. Боярин тримав глека, та зрештою до нього дійшло, що це вино. І він почав пожадливо пити. І випив, може, до половини.

— Та візьміть цього глека. Що я з ним отак стоятиму?..

Він обхопив себе руками за голі плечі. Під білою шкірою, мов плетений ремінний батіг, заграли тверді м'язи.

— Холодно-таки ззовні… Ізсередини я вже теплий. Хочу тепла… Хочу вогню.

— А до вогню треба перейти в другу кімнату.

— Я отако маю йти?..

Мамка притягла звідкілясь старезного плаща, розшитого срібними нитками. Загорнувся і перейшов до другої кімнати. А пасічник разом з Окишею розпалювали вогонь. В кімнаті, де була велика піч, боярин Сергій присунувся до самого гирла печі. Окиша, і пасічник, і мамка підкидали березові поліна. Полум’я аж гоготіло, підстрибувало у комин. А боярин Сергій тільки втирав піт з чола, прикривши чорні очі блідими повіками з довгими чорними віями, наче в дівчини. Його лискуче волосся вороновим крилом лягало пасмами навколо обличчя, і рівні чорні вуса звисали гострими кінцями навколо ніби різьблених вуст. Він почав дрімати. Його біле, мов крейдяне, обличчя освітлювалось нерівними спалахами червоного полум’я. Тепло і вино посилили біг крові. Бо він поволі порожевів. При кожному вдихові його тонкі ніздрі роздувалися. На лиці почав промальовуватись якийсь натяк на усміх. Опав плащ, і стало видно гарні лінії його могутніх плечей, просто кованих м'язів під тонкою, шовковистою шкірою. Шкіра без жодної волосинки, без жодної родимки чи прищика. Тіло — наче виточене із дорогоцінної слонової кістки.

Поки пасічник, мамка та Окиша крутилися навколо боярина Сергія, роздягали його, сушили і шукали для нього одяг, ніхто й уваги не звернув на панночку. Ставши навшпиньки на ослоні, вона визирала крізь верх дверей із комори. Її ніхто не бачив, навіть не здогадувався, що вона там. А вона дивилась на бліде обличчя боярина, що мінялося від спалахів полум’я у гирлі печі. Ставало то суворим та жорстоким, то спокійним, байдужим. Тільки раз лагідна усмішка промайнула на стомленому обличчі.

Панночка, дивлячись на все це, заплакала.