Алоїс Ірасек - Скалаки

селянської коняки! Вона одчайдушно хвицалася, коли на неї вперше надягли робочу збрую і запрягли її до воза. Балтазар щиро жалів свою Медушку, але радніший був завдати їй такої кривди, аніж розлучатися з вірною подругою нелегкого вояцького життя.

— То що, Медушко, зостаємося тут? — загомонів він до кобилиці, погладжуючи її.— Такого привілля, як у війську, нам уже не буде, зате вівса діставатимеш більше.— І підгорнув їй обрік у жолобі.

Коли він вийшов на двір, уже смеркало. Тихий, теплий весняний вечір спадав на землю. В сінях нового господаря привітало червоне сяйво домашнього вогнища: Балтазарів челядник розпалив вогонь на кабиці під димарем і варив скромну вечерю. Коли Балтазар підійшов, товариш подав йому цимбали, що їх знайшов у кутку в світлиці. Це були ті самі цимбали, на яких пихатий панський слуга примушував старого Скалака грати веселої. Чи то Скалаки за поспіхом забули їх, чи просто не змогли взяти з собою.

Балтазар знав ці цимбали, чував колись і музику, що її видобував із них старий Скалак або його син; побачивши їх, старий драгун знову згадав нещасливу родину, про яку думав, переступаючи сьогодні поріг цієї хати. Тепер і батько, й син не стали б, певне, розважатися грою на цимбалах; не потішила б їх музика в їхніх злигоднях. А він, котрого Скалаки колись так гостинно прийняли до себе в дім, став господарем на обійсті, з якого їх було вигнано.

Після вечері Балтазар, іще вийшов із товаришем надвір, під старі липи. Запаливши коротеньку дерев’яну люльку, він почав складати на завтрашній день «ordre de bataille»[11]: як розумний господар, розподіляв роботу на завтра собі й челядникові.

Любо було йому сидіти під шумким віттям старих лип: ані сурма не кликала його до сну, ані суворого наказу, що збудить серед ночі, не треба тобі боятись. Про це й розговорився Балтазар; а Ванєк, челядник його, був слухач тямущий, досвідчений у таких речах, теж бувалий вояк: він одслужив більш як вісімнадцять років у Вольфенбюттельському пішому полку і міг вам точно сказати, скільки місяців та днів понад вісімнадцять років носив рушницю. Балтазар уподобав його, як старого вояка, але сам не встерігся від пихи: кавалерист тілом і душею, він через це вважав себе за щось вище й дивився на піших «багномісів» трошечки згорда.

Була вже пізня ніч, коли відставні вояки пішли спати. Балтазар іще раз заглянув у стайню до Медушки, а потім утомлено простягся на вбогій солом’яній постелі. Ванєк постелився собі на долівці біля печі, погасив світло, й за хвилину обидва старі вояки вже хропли на всю хату.

Коли Балтазарова мати в гомінливому військовому таборі народила сина, їй, либонь, і на думку не спало, що він може колись стати мирним хліборобом. Вона була певна, що виростить його для ворожої кулі.

Скінчилась Семилітня війна, і велику частину австрійської армії було розпущено. В драгунському полку Марії-Терезії одним з найстарших драгунів був Балтазар Уждян; адже він служив ще з 1735 року й зістарівся у війську. Уждян завжди думав, що ніколи не розлучиться з конем і шаблею й помре смертю одважного вояка. І от йому дали в руки папір, у якому була списана вся його солдатська путь. У тому папері його хвалили як справного і хороброго вояка, а під кінець рекомендували до служби цісарським урядовцям та шляхетним панам. Цю рекомендацію було вписано за прямим наказом старого полковника, прихильного до Балтазара. Окрім нього, папір підписали ротмістр та молоденький граф, поручник із Балтазарового ескадрону; з ним колись у таборі вояк поділився останнім шматком чорного хліба.

Скам’яніло дивився старий драгун на папір, який розлучав його з вірною Медушкою. Довго стояв він у стайні, прощаючись із своєю улюбленицею, що врятувала йому життя в кривавому бою під Ліссою[12]. І вперше з самого дитинства він тоді заплакав.

Смутний, похмурий подався Уждян до Находського замка, де служив у князя один із його полкових приятелів. У Балтазара на всьому білому світі не було душі рідної, той слуга з замка був йому найближчою людиною, і до нього він прийшов питати поради.

Приятель його пішов до управителя просити для драгуна якоїсь служби. Трохи згодом Балтазара покликали до канцелярії, і управитель сказав, що ясновельможний князь дає йому садибу в селі Ж., прозвану «Скелею». Старий вояк вельми здивувався і спершу завагався був — чи прийняти цю ласку; тільки коли йому спало на думку, що так, може, вдасться забрати до себе Медушку, та ще як йому пообіцяли на початку помогти і на деякий час звільнити від панщини, він погодився.

Балтазар зразу ж поспішив до Костельця, де ще стояли драгуни, і там почав просити та благати, щоб йому віддали його кобилу, пропонуючи за неї всі свої скромні заощадження. В полку його знали й любили, і йому пощастило домогтися свого. Медушка радісно заіржала, побачивши давнього хазяїна. В господарському дворі Находського замка йому за наказом управителя дали все найпотрібніше на перший час і приділили челядника — Ванєка. Так і став Балтазар Уждян господарем «Скелі».

Унизу, в селі, дуже здивувалися, побачивши другого дня, що на «Скелі» рівним стовпом здіймається до ясного неба дим із комина.

— Певне, якісь волоцюги заночували,— гомоніли люди.

Війт із двома селянами вирушив на «Скелю». Підійшовши до воріт, вони спинилися під липами, здивовані: у дворі стояв віз, запряжений