Геза Гардоні - Зірки Егера

Та й як ми можемо кинути напризволяще людей? Ех, будь що буде! Коли йдеться про те, що треба воювати з турками, то угорець залишається угорцем, на чиєму боці він би не виступав!

Він вийшов у двір і крикнув:

— По конях, хлопці! — І вже сидячи в сідлі, доказав: — Я їду до Серечена. А ви беріться за справу. Полийте добряче усі дахи на хатах. Зберіть усіх мешканців села, у кого є яка худобина, хай приводить сюди у ваш двір. До воріт наносіть каміння, бочки, зробіть загороду. Жінки хай беруть коси, кирки, залізні вила. Через дві години я повернуся.

Добо глянув на ранкове небо і поскакав разом із своїми витязями.

8

Садиба Цецеї була обнесена кам'яним муром. Але мур той невисокий, у людський зріст, та й місцями вже пообвалювався.

Ще до обіду все село зібралося у дворі старости. Між клунками і купами домашнього майна сновигали кози і свині, гелготіли гуси і бігали кури. Хтось із чоловіків гострив шаблі, ножі, коси. Піп прив'язав собі до пояса широчезну заржавілу шаблю і, стоячи посеред подвір'я, вихопив її з піхов, помахав нею і, задоволений, засунув назад у піхви. Кілька жінок варило в кінці подвір'я їжу в казанах.

На горищі у Цецеї валялося шість погризених мишами луків із стрілами. Він роздавав цю зброю старим дідам, з якими колись воював разом у війську Дожі.

Опівдні повернувся й Добо. Він привів із собою тільки тридцять найманців, але і їх селяни зустріли радісними вигуками.

Добо обійшов подвір'я. Наказав поставити приступки, помости і навалити каміння. Затим скликав до себе всіх озброєних мешканців села — п'ятдесят одного чоловіка і розставив на різних ділянках муру. А сам з десятком стрільців зайняв позицію біля воріт на помостах, зіставлених з бочок.

Тоді послав двох сурмачів на край села, доручивши їм сповістити про наближення ворога.

До вечора не довелося чекати.

Близько третьої години долинув сигнал із східної околиці села.

— Чи всі на місцях? — запитав Цецеї.

Не виявилося тільки матері Герге. Бідолашна жінка не могла дати собі ради з великою кількістю золота і тепер десь ховала його у найпотаємніші схованки. Жінка не наважилася залишити своє добро у Цецеї — боялася, що турки заберуть.

— Зачиняйте ворота! — наказав Цецеї, надягаючи на голову шолом.

— Притягніть іще мішки, каміння і колоди. Залиште тільки невеликий отвір, щоб вершник міг проскочити.

Вже повернулися сурмачі.

— Ідуть! — загукав один ще здалеку.

— Їх там багато? — запитав Добо.

— З-за дерев усіх не видно, ми бачили тільки передніх.

— Тоді вертайся назад,— гаркнув Добо,— і роздивися, скільки їх. Втекти встигнеш, коли гнатимуться за тобою.

Найманець із Печа почервонів і, повернувши коня, помчав назад.

— Отакі-то ви солдати! — обернувся до найманців, яких привіз.

— Та ні,— відповів один з них присоромлено.— Цей хлопець тільки сьогодні пристав до нас. Він колись був кравцем, ще й пороху не нюхав.

Через кілька хвилин кравець прискакав знову. Слідом за ним гналося чоловік п'ятнадцять акинджі у червоних шапках. Тепер вони і справді його переслідували.

— Відчинити ворота,— наказав Добо і дав знак своїм стрільцям: — Вогонь!

Десятеро стрільців прицілилися. Затріщали постріли. Один турок звалився з коня і впав у канаву. Решта сахнулися, повернули коней і помчали галопом.

Кравець проскочив у відчинені ворота.

— То скільки ж їх? — запитав Добо, усміхаючись.

— Тисяча,— відповів кравець, відсапуючись, а може, й більше.

— Тоді нічого страшного,— відповів Добо,— якщо їх не більше сотні, то ми сьогодні ще й станцюємо.

— Я сказав, що їх тисяча, ваша милість.

— Я тебе добре зрозумів,— відповів Добо.— Якщо побачив тисячу, то насправді їх тільки сотня, а може, й стільки немає.

З кінця села здійнялися клуби диму. Акинджі вже почали підпалювати хати.

— Ви добре полили стріхи? — перепитав Добо.

— Це сіно й солома,— відмахнувся Цецеї і вдарив кінчиком шаблі по воротах.

На дорогу вискочив закутий у панцир одноокий яничар. За поясом стирчав кинджал і пістолі. Поряд з ним скакав угорець, що його Герге назвав циганським катом. За ними — загін акинджі, а обабіч вулиці кілька піших асабів із смолоскипами в руках.

— Це Ласло Море! — крикнув Добо, тупнувши ногою.—