Кірстен Бойє - Скоґландія

— Усе це так складно пояснити… — провадив Гільґард. — Але ж, розумієш, тут поспішати не можна. Коли ми побачили тебе, то відразу подумали, що ти просто ніби створена для такої ролі. Тож поміркуй гарненько. За дверима чекають ще кілька претенденток.

— Так, — прошепотіла Ярвен.

— Тобто «так» — ти зрозуміла, чи «так» — тепер ти все ж таки згодна? — спитав Гільґард, і голос його раптом залунав трохи різкіше.

Ярвен стало соромно за те, що вона забрала в нього стільки часу.

— Так, тоді я, мабуть… — прошепотіла вона, — я, мабуть, усе ж таки… спробую.

— Гаразд, — мовив Гільґард.

Він обернувся до Рупертуса, що саме спрямував на Ярвен прожектора й розглядав її на моніторі кінокамери. Нарешті Рупертус кивнув головою.

— У такому разі можеш повернутися до решти дівчат і зачекати. Про другий тур кастингу ми тобі повідомимо, — додав Гільґард.

Ярвен обернулася й рушила до дверей. Коліна в неї підтиналися.

— І не забувай про те, що пообіцяла! — гукнув навздогін їй Гільґард. — Нікому ні слова!

Ярвен кивнула головою. Позаду на сходах вона почула голос пані Тяркс.

— Тіно! — гукнула та ще згори. — Наступною запрошуємо тебе!

Ярвен мимохідь коротко потисла подрузі руку. Хоча жодних реальних шансів Тіні, власне, вже не лишалося.

Вона на шаленій швидкості мчала крайньою лівою смугою автобану, раз у раз мигаючи дальнім світлом. На спідометр навіть не поглядала. Швидку їзду мати Ярвен ненавиділа.

«Але чому Любек? — міркувала вона. — Де саме трапився той нещасливий випадок? Треба було розпитати про це в поліцейського. Як і про те, що саме сталося. Чи підкинуло Ярвен у повітря? А може (їй не хотілося про це навіть думати), дитина потрапила просто під колеса? Чи залишаться в неї наслідки цієї аварії на все життя? Які саме? Що скоїлося з моєю донечкою?»

Проганяючи дорогою з-поперед себе всі машини, вона відчувала, як серце б’ється чимдалі спокійніше і як з наближенням до лікарні воднораз усе ж таки зростає її страх. Перше ніж сісти в авто, вона пошукала на карті виїзд із міста. Перед очима все розпливалося. Але знайти вулицю було неважко. Тепер туди вже, мабуть, не далеко. Скоро вона буде на місці.

Ярвен…

Мабуть, дівчинці було з нею не завжди легко, але іншої ради вона, мати, не знала. Надто великий був її страх, ще від самого початку. А тепер — на тобі, ще й нещасливий випадок. Було б смішно, якби…

Не збавляючи швидкості, вона крутнула кермо праворуч і завернула на виїзд із міста. На повороті машину занесло, але відразу пощастило вирівнятися. Спершу цим путівцем, а потім — знову праворуч.

Луки й лани мріли в теплому світлі надвечір’я, а вдалині, над самим обрієм, здіймалися міські вежі. Чому вертоліт доправив Ярвен саме сюди? До лікарні, що стояла вочевидь майже в полі? Що це взагалі за медичний заклад, який будують так далеко за містом? Реабілітаційна клініка? Профілактична? Невідкладна медична допомога? Видно, справи в Ярвен погані, коли її поклали не до звичайної лікарні.

— Ярвен! — прошепотіла жінка. — Ти, як завжди, знайдеш у собі сили!

Вулиця Підлісна була вузенька й навіть не мала посередині розмітки. Обабіч — жодних будівель; нерівна, з вибоїнами, тяглася вона кілометр за кілометром у поле. Що в тій лікарні, щоб її так ховати від людського ока? Що там такого можна побачити?

Вулиця скінчилася.

Мати Ярвен устигла загальмувати в останню мить. Червоно-білий ланцюг-шлагбаум відділяв дорогу від прилеглого лісу. І скільки оком кинеш — жодної тобі будівлі, скільки оком кинеш — жодної лікарні.

Може, вона переплутала назву вулиці на дороговказі? Може, десь проґавила поворот? Вона дала задній хід, шини завищали, й на вузенькій заасфальтованій смужці авто ледве розвернулося. Коли мати Ярвен на величезній швидкості погнала назад дорогою, якою щойно їхала в цей бік, двигун аж завивав.

Зненацька їй довелося різко загальмувати. Назустріч, навряд чи на меншій швидкості, мчала, не звертаючи, машина. Замість узяти праворуч, вона раптово зупинилася, майже торкнувшись бампером машини матері Ярвен.

Та рвучко штовхнула дверцята й вигукнула:

— Слава Богу! Я шукаю…

— …лікарню святої Катарини, — доказав за неї водій і привітно вийшов назустріч.

З передніх дверцят із другого боку вийшов, широко всміхаючись, його супутник.

— Я була така рада, що якось спромоглася промекати напам’ять отого дурного віршика! — розповідала Тіна. — Пригадуєш? «Джон Менард».