Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

силкуючись ухилитися від пахощів алкоголю, що пливли на рівні його обличчя і грудей, усміхався і все приймав добродушно.

— Ти повинен себе підновити, — сказав художник. — Підтоптався ти! Твій батько мав інакший вигляд!

Окружний начальник погладжував бакенбарди і всміхався.

— Отак, старий Тротто! — почав знову Мозер.

— Прошу рахунок! — раптом тихо сказав окружний начальник. — Ти вибач, Мозере, у нас домовленість.

Художник лишився сидіти, батько з сином покинули парк. Окружний начальник узяв сина під руку. Уперше Карл Йозеф відчув сухорляву батькову руку біля своїх грудей; у сірій рукавичці, трохи зігнута, вона довірливо лежала на рукаві блакитної уніформи. Це була та сама худорлява рука, що, висуваючись із цупкої манжети, могла спонукати й застерігати, нечутно гортати гострими пальцями папери, сердитим поштовхом засувати відсунені шухляди, замикати їх і так рішуче виймати ключа, що здавалося, ніби їх замкнено навіки-вічні. Це була та рука, що очікувально й нетерпляче вибивала об край столу, коли щось чинилося навсупереч бажанню її владаря, і об лутку вікна, коли в кімнаті часом виникала ніяковість. Ця рука підносила худого вказівного пальця, коли хтось у господі нехтував своїм обов’язком, вона мовчки стискалася в кулак, що ніколи не вдарив, лагідно лягала тобі на чоло, обережно скидала пенсне, легко охоплювала келих з вином, пестливо несла до губів чорну вірґінську сиґару. То була батькова лівиця, віддавна знайома синові. А проте здавалося, ніби син аж оце тепер уперше відчув її як руку батька, як батьківську руку. Карл Йозеф палко забажав притиснути цю руку до своїх грудей.

— Чи бачиш, цей Мозер… — почав окружний начальник, якусь мить помовчав, шукаючи справедливого, виваженого слова, й нарешті сказав: — З нього могло б щось вийти.

— Так, тату!

— Коли він намалював портрет твого діда, йому було шістнадцять років. Нам обом було по шістнадцять років. Він був єдиний мій друг у класі! Потім він вступив до академії. Горілка просто знищила його. Та він однак… — Окружний начальник замовк і аж за кілька хвилин озвався знову: — З-поміж усіх, кого я тут знаю і сьогодні знов побачив, лише він, однак, мій друг!

— Так… батьку.

Уперше Карл Йозеф сказав «батьку»!

— Так, тату! — швидко виправив він себе.

Стемніло. Вечір навально впав на вулиці.

— Тобі холодно, тату?

— Аж ніяк.

Проте окружний начальник додав ходи. Невдовзі вони підійшли до готелю.

— Пане наміснику! — почулося позад них.

Художник Мозер, вочевидь, ішов за ними слідком. Вони обернулися. Він стояв перед ними з капелюхом у руці, сумирно схиливши голову, наче хотів загладити свій іронічний вигук.

— Даруйте, панове, — сказав він. — Я запізно помітив, що мій портсигар порожній. — Він показав розкриту бляшану коробку.

Окружний начальник витяг портсигар.

— Я не курю сигар, — сказав Мозер.

Карл Йозеф простяг йому коробку з цигарками. Мозер повагом поклав теку перед собою на брук, наповнив свою коробку цигарками, попросив вогню, обома руками прикрив блакитний пломінець. Його руки, червоні й липкі, завеликі проти суглобів, злегка тремтіли, нагадуючи чорні лопаточки, якими він щойно длубався в землі, в болоті, у мішанині фарб і рідкому нікотині.

— Отже, ми більше не побачимося, — сказав він і нахилився, щоб узяти теку. А коли випростався, по його щоках котилися рясні сльози. — Більше ніколи не побачимось, — захлипав він.

— Мені треба на хвилинку піднятися в номер, — сказав Карл Йозеф і зайшов до готелю.

Він вибіг сходами нагору до своєї кімнати, вихилився з вікна і з острахом почав стежити за батьком, побачив, як старий витяг гаманця і як художник дві секунди згодом, з новими силами, поклав свою страхітливу руку на плече окружному начальникові, й почув, як Мозер вигукнув:

— Отже, Франце, третього, як завжди!

Карл Йозеф знову збіг униз, відчувши, що повинен захистити батька; професор козирнув, відступив від старого і, востаннє вклонившися, з піднесеною головою, подався з відвагою сновиди простісінько через дорогу, з тротуару навпроти, озирнувшись, ще раз махнув рукою і пірнув у бічну вуличку. Та за мить знову виринув, гукнув: «Хвилиночку!» — так гучно, аж луна пішла тихою вуличкою, неймовірно рішучими й сягнистими стрибками перемчав дорогу й став перед готелем такий безхмарний і незворушний, ніби взагалі вперше тут з’явився, наче й не він дві хвилини тому розпрощався. І так ніби вперше побачив друга своїх молодих літ із його сином, завів плаксивим голосом:

— Яка печаль отак зустрітися! Чи ти пам’ятаєш, як ми з тобою сиділи на третій парті? Грека в тебе кульгала, я завше давав тобі списувати. Якщо ти справді порядний чоловік, то скажи сам, перед своїм нащадком! Чи не давав я завше тобі списувати? — І до Карла Йозефа: — Він був добрий хлопець, тільки Тома невірний, ваш пан батечко! І до дівчат він пішов пізно. Я мусив додати йому духу, бо сам би він ніколи не знайшов туди дороги! Скажи правду, Тротто! Признавайся, що це я тебе повів!

Окружний начальник усміхався й мовчав. Художник Мозер налагодився виголосити ще тривалішу доповідь: він поклав теку на брук, скинув капелюха, виставив одну ногу вперед і почав:

— Як я вперше спіткався зі старим — це було на канікулах, ти ж пам’ятаєш… — Він несподівано урвав і шпарко лапнувся по кишенях. На лобі в нього виступили великі краплини поту. — Загубив! — вигукнув він, затремтів увесь і похитнувся. — Я загубив гроші!

Тієї миті з дверей готелю вийшов портьє. Широким помахом обшитого золотим галуном кашкета він привітав окружного начальника й лейтенанта і враз скорчив сердиту міну на обличчі. Скидалося на те, що наступної миті він заборонить художникові Мозеру зчиняти перед готелем галас, зупиняти й ображати пожильців. Старий Тротта сягнув до