Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Ти мені не зарадиш? — спитав батько.

Лейтенант сказав:

— Я трохи проведу пана професора. До побачення, тату!

Окружний начальник ледь підняв над головою капелюха й зайшов до готелю. Лейтенант дав професорові банкноту й подався слідом за батьком. Художник Мозер підняв теку й гордовито попростував геть дещо непевною ходою.

Надворі вже стояв пізній вечір, і у вестибюлі готелю було темно. Окружний начальник з ключем від кімнати в руці сидів у шкіряному кріслі, оповитий густим пасмом темряви; його капелюх і паличка лежали обіч. Син зупинився на пристойній відстані, мовби збирався доповісти про завершення пригоди з Мозером. У готелі ще не світили ламп. Із темної тиші озвався голос старого:

— Ми їдемо завтра о чверть на третю по обіді.

— Так, тату!

— Мені тут під музику спало на думку, що ти мусиш відвідати капельмейстера Нехвала. Як перевідаєш вахмістра Сламу, певна річ. Ти ще маєш якісь справи у Відні?

— Треба послати по рейтузи і портсигар.

— Ще що?

— Більше нічого, тату.

— Завтра зранку підеш відвідати дядька. Ти, мабуть, забув? Часто ти бував у нього?

— Двічі на рік, тату!

— Отож-бо! Перекажеш від мене вітання. Скажеш, нехай вибачає. Між іншим, як він там виглядає, добряга Странський?

— Коли я його востаннє бачив, він мав чудовий вигляд.

Окружний начальник дістав свою паличку й зіперся витягненою рукою на її срібний загнутий кінець, як зазвичай спирався стоячи, — так наче й сидячи потребував особливого опертя, коли мовилося про того Странського.

— Я його востаннє бачив дев’ятнадцять років тому. Тоді він був лише обер-лейтенант. І вже закоханий у цю Копельманн. Невиліковно! То була справді фатальна історія. Закохався, бачте, в Копельманн, і край! — старий вимовив прізвище голосніше за всю решту слів і з виразною цезурою посередині. — Вони, звісно, не змогли сплатити застави. Твоя мати замалим не вмовила мене сплатити за нього половину.

— Він подав у відставку?

— Так, подав і пішов служити на північну залізницю. Здається, він тепер радник міністерства транспорту, чи не так?

— Так, тату!

— Отож. А сина хіба він не вивчив на аптекаря?

— Ні, тату, Александер ще гімназист.

— А-а! Я чув, ніби він трохи кривенький, еге?

— Одна нога в нього коротша.

— Ну так, — підсумував старий задоволено, неначе він ще дев’ятнадцять років тому передбачав, що Александер кульгатиме.

Він підвівся, лампи у вестибюлі спалахнули і освітили його блідість.

— Піду по гроші, — сказав він і рушив до сходів.

— Я принесу, тату, — озвався Карл Йозеф.

— Дякую, — мовив окружний начальник. — Раджу тобі, — сказав він згодом, коли вони їли солодощі, — навідатися до Бахусових зал, це має бути щось новочасне. Може, зустрінеш там Смекала.

— Дякую, тату! На добраніч!

Наступного дня, між одинадцятою і дванадцятою, Карл Йозеф поїхав перевідати дядька Странського. Радник був ще на службі, його дружина, в дівоцтві Копельманн, просила переказати щирі вітання панові окружному начальнику. Карл Йозеф повагом подався до готелю через головну вулицю. Він звернув на Тухлаубен, звелів надіслати рейтузи до готелю, потім зайшов забрати портсигар. Вітер був різкий, крізь кишеню легкої гімнастерки холодив шкіру. Лейтенант згадав про наступний візит до вахмістра Слами й поклав собі в жодному разі не заходити до помешкання. «Прийміть моє найщиріше співчуття, пане Сламо!» — скаже він ще на кружґанку. Невидимі жайворонки виспівують під блакитним склепінням. Чутно металічне сюрчання коників. Пахне сіном, цвітом пізніх акацій, що саме розкривають свої пуп’янки в невеличкому сквері при відділку жандармерії. Пані Слама померла, Каті, Катарина Луїза, згідно із записом у метриці. Вона мертва.

Вони поїхали додому. Окружний начальник відклав свої папери, прихилився головою до червоного оксамиту обшивки в кутку біля вікна й заплющив очі.

Карл Йозеф ніби вперше побачив голову окружного начальника закинутою догори, розширені ніздрі тонкого кістлявого носа, невеличку ямку на чисто виголеному, припудреному підборідді й бакенбарди, статечно розділені на двоє широких чорних крил. Вони трохи сріблилися на зовнішніх окрайках, їх, як і скроні, вже позначила старість. «Якогось дня він помре! — подумав Карл Йозеф. — Він помре, і його закопають. Я лишуся».

Вони були самі в купе. Сонне батькове обличчя мирно погойдувалося в червонястій сутіні обшивки. Бліді тонкі губи під чорними вусами здавалися суцільною рискою, на тонкій шиї, між ріжками стоячого коміра випинався оголений борлак, стулені синюваті повіки з тисячами дрібнісіньких зморшок весь час легенько тремтіли, широка, барви темного вина краватка рівномірно підіймалася і опускалась, і кисті згорнутих на грудях рук, сховані під пахвами, спали теж. Велика тиша спливала від сонного батька. Приспана і вмиротворена була його суворість, вкладена до сну в тихій поздовжній борозенці між носом і чолом, як буря, що спить в ущелині між скель. Ця борозенка була Карлові Йозефу знайома, навіть дуже. Така самісінька борозенка прикрашала дідове обличчя на портреті, що висів у кабінеті батька, гнівна оздоба Тротт, спадок героя Сольферіно.

Батько розплющив очі.

— Довго ще?

— Дві години, тату!

Почався дощ. Була середа. У четвер після півдня треба йти до вахмістра Слами. Дощ ішов і до півдня в четвер. Через чверть години по обіді, коли вони ще сиділи в кабінеті за кавою, Карл Йозеф сказав:

— Я піду до Сламів, тату!

— На жаль, тепер він один! — відповів окружний начальник. — Ти застанеш його, найімовірніше,