Алла Рогашко - Її сукня

від володарки іншого світу, нехай і міфічного? Тут щось інше… Усе має бути значно простіше. Недарма кажуть, що всі відповіді зазвичай лежать на поверхні. Але ж де знайти ці, начебто прості, відповіді?

Зітхнула. Так. Лишилося дописати близько десятка сторінок, і рукопис буде завершено. Може, відповіді спливуть там, у останніх абзацах?..

Ні!!! Вона не може її вбити!!! Якщо вб’є її — собі ж смертний вирок підпише. А так хочеться жити! Це ж так добре — жити… Боже…

Ніла підхопилася зі стільця. Повітря. Їй потрібне повітря! Розчахнула вікно й вдихнула на повні груди, відтак придивилась до густої пітьми, яка щільно огорнула місто. Поміж липами сновигали, попискуючи, кажани; в чорному небі красувалась яскрава повня, що притягувала до себе погляд, заворожувала…

... «ти мусиш її вбити»…

Рвучко озирнулась. Кімната була порожньою. Погляд знов притягнувся до повні.

Зараз буде гроза…

Маячня. Яка ще гроза!

Враз нічне небо пронизала вертикальна блискавка, розколовши його навпіл…

... «ти мусиш її вбити! ти мусиш її вбити!»…

Потужний гуркіт грому рознісся безмовним нічним містом і за мить блискавка — ще яскравіша і разючіша, ніж попередня, — осяяла все навкруги.

Ніла ошелешено дивилась у небо. Так. Вона мусить її вбити, іншого виходу немає… Зачинила вікно й приречено підійшла до комп’ютера.

Убити Ніла не встигла. На заваді став скрегіт гальм, що розітнув і без того сполохану нічну тишу вулиці; брязкіт залізяччя і гуркіт грому поєднались у безумному двоголоссі.

Відчинила вікно й обімліла. Та що ж це коїться?!! У товстий стовбур липи, що росла на узбіччі, була втиснута автівка. Її зіжмаканий капот нагадував розтягнені міхи баяна, з котрих димілось від непомірної гри.

Усе точнісінько, як у написаному нею…

Мовби в тумані, викликала швидку, мало не сповзала сходами униз, пленталась до узбіччя, ледве переставляючи ватяні від переляку ноги…

Уже наступного дня, після безсонної ночі, що провела в лікарні, Ніла знову йшла провідати чоловіка з переламаними ногами й розбитою головою. Міркувала над тим, як досі не втратила розум. Скільки ще може навалюватись на неї цих шалених подій, цих божевільних оказій? Звідки все це, навіщо?!

А може, насправді вона вже божевільна і місце її у психушці? ЯК вона знатиме, що з нею щось не так? ДЕ межа між нормальністю і божевіллям? ХТО може це знати достеменно і сказати напевне? Скільки знавіснілих довкола вважають себе цілком адекватними… скільки нормальних запроторено в божевільні… Все те дуже і дуже непросто насправді.

Дивилась на два зелені ліхтарики вологих очей, які блищали крізь отвори в бинтах, що тісно обмотували бідолашну голову, і в грудях похолонуло: яке ж крихке людське життя… Фатум нависає над нами щохвилини, щомиті і все, що має бути, — неодмінно буде, того не оминути…

Стиснула прохолодну руку чоловіка і всередині здригнулась. Вона його не лишить. Не лишить.

* * *

Вона приходила знову й знову — вродлива жінка з довгим волоссям у темно-синій сукні. Приходила під час сонного паралічу, у денних мимовільних видіннях, коротких, як спалах думки, і водночас досить тривалих, щоб у подробицях побачити приголомшливі сцени життя. Життя цієї жінки. Кожне наступне видіння особливо не відрізнялось від попереднього. За винятком останнього марення, точніше, сонного паралічу…

Усе почалось, як зазвичай: тихі кроки коридором, скрип іржавих дверних завісів, шурхіт сукні, поділ якої волочеться по долівці; колючий холод, важка енергетика схиленого над Нілою тіла. Як раптом… раптом нерухома Ніла дивом розплющила очі й побачила перед собою вродливе обличчя молодої жінки з очима кольору какао.

Жінка на мить відсахнулась, тріпнувши довгим волоссям, що закривало її вузькі плечі, відтак пильно подивилась у вічі. Погляд, здавалось, сягнув Нілиної свідомості, бо коли в думках пролунало несміливе: «що… що тобі потрібно від мене?..», нараз надійшла чітка відповідь:

«ти. мені потрібна ти»

«як?., для чого?..»

«щоб повідати про моє життя»

«навіщо?..»

«ти мусиш те знати»