Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

і блакитних пар очей, що дивилися на неї наче на олтар… Брязкіт збройного салюту, похилені знаки — золоті орли та чорні дракони… Все це для неї. Ні, для нього… Одразу його пізнала — цю велику… надто велику голову… совині очі… зціплені тонкі губи… яструбиний ніс… Виступивши перед перший ряд, оточений пишною свитою, наче вдивляючись десь у далечінь перед собою і не знаючи про її присутність, сидить на білому коні, в довгому білому плащі, у срібному панцирі — жовнір із Наїссусу — Констанцій — оборонець імперії, переможець готів, визволитель Галлії, права рука цісаря, а, властиво, сам цісар без багряниці, найвищий владар… І, хоч вдає поки що, наче не бачить, як вона з биттям серця йде вздовж шеренги, — зараз він сплигне з коня і, посміхаючись так само, як багато років тому, скаже:

— Здається, я дочекався…

І чи ж це теж мало бути Твоєю карою, о Христе, що в ті самі січневі календи, рівно через три роки після нарбонського весілля і нарбонської ночі кохання — донька Феодосія, вдова короля Атаульфа, стала дружиною жовніра з Наїссусу?..

Коли вони зостались наодинці і Флавій Констанцій спокійно почав роздягатись, Плацидія, що вже стояла посеред кубікулу боса й одягнена лише в легкий білий пеплум, раптом розридалася і, задихаючись від безсилого гніву, скрикнула:

— Не кохаю тебе… не терплю… намарне вся твоя відвага і впертість… я лиш одного кохала і не забуду його… У твоїх обіймах про нього думатиму… за ним тужитиму!.. Ти наче й кохаєш мене, та я знаю: любиш солдатські гулянки з товаришами… Йди ж до свого вина і своєї гри в кості… до своїх комесів із їхніми приятельками… Я тебе не хочу.

Він стояв перед нею майже зовсім уже нагий, з руками, схрещеними на грудях. Спокійно вичекав, доки вона, заходячись од плачу, не могла вже вимовити й слова, і тоді почав говорити — тихо, але виразно:

— Знаю, що ти мене не любиш, зате я тебе кохаю і завше прагну, мені геть у цьому не заважали гулянки з товаришами, кості чи вино — що ж, я солдат… Я маю свої звички, а ти свої спогади. І можеш їх мати… Але ще нині, зараз, станеш моєю, бо я спраглий твого тіла і хочу мати з тобою дітей… Так буде і не захистять тебе від мене і мого подружнього права, — я відвоював це право мечем і кров’ю, — тіні навіть тисячі вродливих варварських королів! Але, перш ніж це станеться, прошу тебе, розумно поміркуй: можеш мене не кохати, але чи ж не краще для нас обох жити згідливо?… Ти — донька найбільшого християнського цісаря, а я — справжній правитель Заходу: яка потуга може бути більшою, ніж ми удвох? Тож не розбиваймо цієї потуги, найшляхетніша, а спільними силами розсудливо з неї користаймо заради слави кожного з нас зокрема і наших майбутніх дітей. Вчини по моїй волі, жоно, цієї ночі й завше, і присягаю — ти ніколи про це не пошкодуєш…

І простяг до неї руку, яку Плацидія, повагавшись якусь мить, холодно потисла крижаними, довгими, звуженими до кінців пальцями.

І віддавалася йому всю ніч, не зазнаючи жодного задоволення. Але ця ніч зробила її матір’ю.

Те, про що далі писав Орозій, не цікавило Плацидію: ні твердження, що поразки та приниження Риму цілком узгоджуються зі справедливістю милосердного Бога християн, ні палка віра автора-священника: Бог знає, чого хоче, а хоче завжди якнайкращого, отож недалекі вже кращі та щасливіші часи, що, як день після ночі, неодмінно принесуть полегшу і радість, і спокій — після жахливих часів здобуття Роми та розпаду імперії. Натомість Августа повністю занурилася у спомини про ті холодні, як мармур, горді й величні, безлюбовні часи свого другого заміжжя, що було одночасно початком її вивищення. Констанцій ще двічі здобув гідність консула, а через неповні п’ять літ після шлюбу зійшов на найвищу вершину: став цезарем, Августом, законним співправителем Гонорія. Чоловік не підвів Плацидію: їй теж надано гідність Августи, а дітям — титули найшляхетніших. Щоправда, володар Константинополя, небіж Феодосій, не хотів визнати Констанція та їхніх дітей, але подружжя не дозволило відібрати у них пурпур. Констанцій погрожував Сходу війною.

— Що, цей син франконки, напівварвар, сміє заперечувати моє право на діадему? — пирився він од гніву, а ніс його тоді ще більше горбився, натомість опуклий лоб через суплення брів видавався ще вищим.

Братовбивча війна здавалася неуникною, але от, зненацька, після неповних восьми місяців царювання, після короткої, але страшної і незрозумілої лікарям хвороби помирає Nobilissimus Caesar Imperator Flavius Contantius Tertius semper Augustus…

Помирав спокійно. Вже смертельна блідість покривала високе чоло, велика голова тремтіла у передсмертному холоді, а ще посміхався і говорив оточенню:

— Трохи зарано, та що ж?… зате я зійшов так високо, що вище й не можна… Що ще мені потрібно?… Напишуть про мене в історіях, я не мав у своїх жилах жодної краплі варварської крові, не визнавав жодної єресі… Відходжу спокійно. Прощай, Августо, пам’ятай про наших дітей.

Вона думає про нього із захопленням: про солдата, полководця, владаря, — але без любові, без туги і навіть без жалю…

Зате про того…

Все голосніше сопе шестилітній хлопець у сусідньому кубікулі. Плацидія якийсь час мовчки прислухається, а потім упівголоса каже до себе, але так, наче справді з кимось розмовляє:

— Ось там твої діти, Констанцію з Наїссусу… Сплять здорові, щасливі і — навіть самі не знають, — які могутні… А мій перший… син Атаульфа і мого єдиного шаленого кохання… немовля Феодосій, спадкоємець великого імені та великих мрій, гниє у срібній труні у церковці під Барсіноною…

Велика сльоза повільно спливає по в’янучій щоці.

— Я вже нічого не винна твоїй пам’яті, Констанцію Августе. Чи ж я