Василь Павлович Бережний - Лабіринт

І ось посередині зяє пролом, немає цілої секції, га?

Жінка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той міст із прогалиною, глибоко зітхнула:

— Хто ж міг знати… Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

— Астрофізик.

— Ну, от і добудуйте… той міст!

Кирило Федотович зніяковів, зіщулився.

— Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається…

Вона лише стенула округлими плечима.

Ідучи додому, настроював себе: «А що, коли знову… на корабель науки? Адже я передчасно зійшов, не допливши до свого порту…»

Відчував, як у глибині єства виникала напруга, з’являлись дивовижні імпульси — як тоді, в молодості. Сама доля дає йому ще один шанс — дерзай, оце ось твій порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старості. Лише невгамовність духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага…

III.

Кирило Федотович розплющив очі, поворушився під ковдрою, повернув голову до вікна і, завваживши білі відсвіти, подумав, що, мабуть, уночі випав сніг. Вставати не хотілось, натягнув ковдру до підборіддя і бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помітив у куточку павутину. А нехай собі… Перевів погляд на картину, що висіла на стіні просто перед ним, — у полі стоїть вітряк. Дерев’яна чотирикрила конструкція з минулого. Його не здивувало б, якби ті крила почали обертатися… Було все байдужісінько. В голові порожнеча, наче там зовсім немає тих мільярдів клітин, які здійснюють його зв’язки зі світом.

— Щось ти, старий, того… розрядився, — пробурчав Кирило Федотович. — Мусив би радіти, що завершив таку працю…

Але радості не було й крихти. Пустка, порожнеча в душі. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловік. Дні так і миготять за вікном, наче помахи золотого крила. Не встигне він і оглянутись, як уже сутеніє. Онде він трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввічливо, але твердо відмовляють. Та старий таки добивається свого — одержує дозвіл на короткочасне користування комп’ютером. До речі, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвінки і навіть візити. А скільки було невдач, зривів, тупиків! Але чоловік заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту — і не щадив себе. Добре, що Віолетта Михайлівна частенько навідувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсім підупав. Віолетта Михайлівна… І без натяків ясно: жінка сподівається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публікацію? Буде розчарована. Все наше життя зіткане із надій і розчарування. «А мене, мабуть, покинув мій Геній. Увесь час він стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, підказував, наснажував. Та ще дивовижні, неймовірні мандрівки… Це він переносив мене до самісіньких витоків Часу — Простору — у першу мікросекунду виникнення Всесвіту, коли почався синтез хімічних елементів… А тепер Геній зник. Я самотній і спустошений старий чоловік з приступами сентиментальної патетики».

Кирило Федотович зітхнув, серце защеміло жалістю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинстві був точнісінько такий. За селом, на пологому пагорбі. Он вийшов статечний мірошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вітром. Зі скрипом рушають крила…

«Стоп, — зупиняє їх Кирило Федотович. — Ця картина — Машина Часу. А мені зараз ніколи мандрувати в дитинство. Ілюзія. А хіба життя — ілюзія?

Всесвіт наш — це дивна казка, Це одна з фантазій божих, А людина — сон найкращий З-поміж снів його пригожих.

Дивно: чого це поетичне пояснення Світу раптом спливло у свідомості? Чого та чого… Асоціація. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвітлюють каркас Світобудови, всезагальну об’єднуючу силу. Отже, мені вдалося… Не мені, а Чаєцькому. Хоча ні — Чаєцькому і Нетребі. Курйозне прізвище. Ага, обіцяв переписати для Присвятського. Нічого, обійдеться чернетками. А може, в редакції перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогодні обіцяв занести. А Присвятський розбереться. «Космос ворожий життю»… А взяв би та прикинув: якби ядерні сили трохи були послаблені, то Всесвіт складався б лише з водню, бо всі інші елементи були б нестійкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофічні наслідки сталися б, якби цю константу збільшити: водень перетворився б на гелій. І в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально підібрано в Космосі! При таких значеннях фундаментальних постійних величин життя не могло не виникнути, мусило з’явитись… От тобі й ворожий».

Згадка про дискусію із Присвяіським розвіяла сонливість, але втоми не зняла. З великою нехіттю, пересилюючи опір свого в’ялого тіла, Кирило Федотович підвівся, спустив ноги з ліжка, вступив у м’які, стоптані капці, так і сидів.

— Та що це діється? — буркнув підводячись. — Поєднав гравітацію з електромагнетизмом. Відкрив доступ до таких енергій, а сам… Не допускай зростання ентропії! Це ж кінець твоєї термодинамічної системи… Дотягни хоч до публікації.

Про славу він зовсім не думав, просто хотів довести розпочате до кінця, по-господарському зібрати урожай. Та й тільки. Але хіба чоловік знає,