Василь Павлович Бережний - Лабіринт

одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — Повірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: «Вставай, жених прийшов!» Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаючись на її філіппіки, та зрештою не витримав:

— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пізнання…

— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зловтішно зітхнула вдова.

— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.

— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.

Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними символами аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:

— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і почав переглядати працю Чаєцького.

— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об’єднання…

— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.

— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об’єднання!

— Що? — Господарка закліпала чорними віями.

— Він розробляв теорію єдиного поля, об’єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федотовичу пересохло в горлі, і він кашлянув.

— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхів.

Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:

— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенів по-молодечому. — Велике об’єднання! Уявляєте? Та ні, це навіть уявити важко!

— До речі, тала вода корисна і для шлунково-кишкового тракту. — Віолетта Михайлівна трохи надпила кави і надкусила печива. — Та мій, було, не хотів і слухати.

— Не судіть його строго, чоловік був зайнятий зовсім іншим, — обізвався Кирило Федотович, не відриваючи очей від рукопису. — Завершити фундаментальну теорію…

— Якби ви бачили, як округлилися йому очі, коли я запропонувала перейти на сироїжну дієту. Ну, там сира морква, картопля, м’ясо…

— Тут головне: чи він завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

— Або, скажімо, безсольова дієта. Сіль — це ж отрута для організму… А він, було, як не підсолить, то й не з’їсть.

Раптом Кирило Федотович болісно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем під самісіньке серце.

— Н-ні… Нема… Саме того аркуша, де вивершується формула, і нема! Прошу вас, Віолетто Михайлівно, подивіться там, пошукайте… Може, випадково… Сьома сторінка.

Жінка, знизавши плечима, неквапом пішла до кухні. Кирило Федотович сіпнувся вслід, але примусив себе знову сісти, зрештою, він у чужій квартирі. Господарка повернулася з порожніми руками.

— Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, і без цього квартира захаращена.

— А може… чернетки де-небудь?.. — з надією в голосі спитав гість.

Повні, але вже прив’ялі губи їй скривилися:

— Та що ви, тримала б я ще якісь чернетки!

— Ну, знаєте, як буває, — можливо, десь засунулось… — не втрачав надії Кирило Федотович. — Подивіться ще, будь ласка.

— Не вірите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нічого не дали. Віолетта Михайлівна чоловікових паперів не зберігала, письмовий стіл уже стояв у кутку на лоджії і був забитий старим взуттям. Жодного папірця!

— А нащо захаращувати квартиру? — обіперлася руками в боки Віолетта Михайлівна. — Я люблю акуратність, а всяка макулатура…

«І до рук цієї жінки потрапило таке наукове відкриття! — скрушно подумав Кирило Федотович. — Таки добре, що я не вплутався у сімейні тенета…»

— Якби ви знали, що це за праця, Віолетто Михайлівно, то так би не казали, — поглянув на її пещене обличчя. — Дуже шкода…

— А що, йому могли б і заплатити? — спитала із затаєною тривогою.

— Заплатити? Це не те слово, Віолетто Михайлівно. Озолотили б! Звання академіка, Нобелівська премія. Ще б пак! Ця праця дала б людям такі скарби, про які ще ніхто й не мріяв.

— Скарби? — Ледь помітний рум’янок виступив на її щоках. — Невже дорогоцінне каміння? Чи золото?

— Я взагалі кажу, Віолетто Михайлівно, в розумінні енергоозброєності людства. Що там те золото чи каміння! Дрібнички! Йдеться про океани енергії! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер… як би вам пояснити… Уявіть собі міст через провалля, десь у горах, ажурний такий міст,