Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

і зробила крок до полиці, до старого батькового леза у філіжанці з відбитою ручкою.

— Я більше так не можу!

— Яно!!! — зляканий батьків голос.

Вона простягла руку до леза і…

— Убити її для тебе? — запитав Вітчим.

— Ні, — відповіла Мачуха. — Але трохи крові не зашкодить.

…простягла руку до леза і поцілувала його враз скривавленими губами.

— Дитинко, вийди до мене, — передражнив Вітчим, коли вона робила перший надріз на руці. — Яно, вийди.

Вона вирвала собі волосся і порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки кровили, а коли підсихали, то обплутували її, мов чорне мереживо.

— Яка Яночка!? — реготала Мачуха, танцюючи в крові та відштовхуючи Яниного батька, що намагався затиснути порізи на Яниних руках. — Сказати тобі, як ти вмреш!? І впродовж скількох років ти це робитимеш!?

— Господи, — шепотіла її злякана Мати. — Вона збожеволіла…

Хай буде проклятий Вітчим, який створив для мене такий світ!

Частина друга
Крихітка і сто кам’яних воїнів

Вітчим і мати — вони купили мене. Татусь і мама — цих купила я, коли пішла геть.

Мені тоді було дванадцять.

Тоді теж був кінець світу. Скоріш — КІНЕЦЬ СВІТУ. Так буде точніше.

Добрий клишоногий француз, він шепотів «ррррр» як «ииииии» і розповідав мені казки. А одного разу він захворів і мій вечір спорожнів. Аби розважитися, я вирішила прогулятися нескінченною квартирою вітчима. Я знала, що мачуха вже пішла і крім кам’яних воїнів тут тільки я і він — Крихітка та її усміхнений вітчим.

У квартирі скрізь було вимкнуте світло. Величезна квартира. Стеля така висока, що не дістанешся до вимикачів. Але я ходила задбаними соборами кімнат і, вгледівши старі вівтарі, запалювала свічки. Я розтискала долоні та випускала бірюзово-бузкових світлячків. Я змушувала світитися папороть і чорну воду бездонних озер.

Я не могла засвітити зірки, але тут я не боялася.

Я просто йшла нескінченними кімнатами, у більшості з яких я ніколи не була і вже ніколи не буду. І мені не було страшно.

Мені не було страшно, навіть коли я знайшла його — провал у стіні, сходи до щойно створеного Вітчимом світу.

— Не йди туди, — шепотів добрий голос за правим плечем.

— Забираймося геть, — просив голос з іншого боку.

У світі, який іще був таким порожнім і в якому можна було робити все, що завгодно.

Я лише присіла навпочіпки і попестила туман, що клубочився при землі. Я встигла виростити лише дві травинки та жучка на них. Але навіть це не зашкодило Вітчимові сотворити задуманий ним Кінець Світу.

І розкидавши потвор, що терлися біля його ніг, він озирнувся й закричав:

— Хто?!

— Забираймося, — сказав добрий голос.

— Не озивайся, — сказав голос за лівим плечем.

І вони сплелися крильми, захищаючи мене од Вітчима. Але мій Вітчим уже побачив мене.

— Доведеться покарати тебе, — сказав Вітчим.

— Я більше не буду.

— Так треба. Дівчатка, які псують батькові речі, мають бути покарані.

І він випростав пазуристу лапу та вдарив янгола, котрий оберігав мої сни. Він убив янгола, який охороняв моє Світло. І вперше в житті я залишилася зовсім сама.

Я поховала їх у дюнах бібліотеки, в білому холодному піску.

Я вистелила їхні могили квітами.

Я плакала, і у світі довкола мене більше не було їхніх золотих крил.

— О, — сказала Мачуха, повернувшись уранці. — Наша дівчинка подорослішала.

А Вітчим, поправляючи перед дзеркалом краватку, сказав:

— Час летить, наші діти дорослішають.

— Влаштуємо вечірку? — запитала Мачуха.

— Авжеж, — сказав Вітчим. — Це треба відсвяткувати.

— Увечері, — сказала Мачуха.

— Увечері, — сказав Вітчим, цілуючи її.

Я пішла, не дочекавшись свята.