Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Як вам краще: щоб я роздяглася сама, чи ви воліли б власноруч розірвати на мені одяг?

Я була чесною, а вони не повірили мені. Двоє взяли мене за руки, двоє розтягли мої ноги так, щоб гамівна сорочка сама зібралася на талії. П’ятий скидав штани, шепочучи:

— Нічого, ти ще будеш дякувати.

— Без сумніву, — сказала я. — Але зачекайте. Я ще хочу познайомити вас з одним хлопчиком.

— А, — привітався Робот.

— А, — сказала я. — А, — дякую, що прийшов.

Бойова машина, котра зламалася вже по війні.

Його замріяний погляд, гори, що народжувалися просто під пальцями. Тих, хто йшов горами, він зупинив ось тут. У цій ущелині. Тричі по п’ять пальців. Потім складений з рук косий хрест:

— А, — я вбив їх усіх.

— Е, — сказала я, — адже то була війна.

— Ви знайомі? — запитала я.

— Йди до палати, дурню.

— Е, — це завжди означало — ні.

— Слухай, — сказала я. — Давай утечемо звідси.

Ми сиділи на санітарові, який упав біля самих дверей, і Зламаний Робот дивився на мене.

— Я відведу тебе на могилу Вовка.

— Е, — сказав він, — мене тут лікують. Я не хочу бути хворим.

— Я сама лікар, — сказала я. — Ходімо. Я лікуватиму тебе.

— Е.

— Тоді проведи мене, гаразд?

Добрий і милий, він зірвав усі ґрати і розчахнув переді мною семеро дверей. Добрий і славний, він ще довго стояв в останніх, сьомих, нахильці, щоб якось уміститися, і махав мені вслід рукою.

Отак розпочалося все це, і не я оголосила війну цьому безглуздому світові, що його вигадав мій вітчим.

За що тільки моя названа мати покохала його?

Я пішла з божевільні саме тоді, коли в місті стало на одну божевільну більше.

Вона бігала по квартирі, батьки не могли нічим зарадити, а її маленька дитина плакала в ліжечку, і не було кому заспокоїти її.

Вона вирвала собі волосся та порізала шкіру бритвою від голови до п’ят, численні неглибокі ранки сочилися кров’ю, а коли підсихали, обплутували її чорним мереживом.

Вона вигукувала безглузді слова, і її перелякана мати кричала:

— Господи, вона збожеволіла!

Вона повернулася додому того вечора перед самим божевіллям.

Малий вибіг назустріч, і вона нахилилася, щоб поцілувати його:

— Що я тобі принесла…

— Кошенятко?

— Ні, — сказала вона й дістала з пакунка два банани. Але її син радів і з того.

— Як справи? — спитала в мами.

— Ніяк, — відказала та.

— Їстимеш?

— Ні.

Вона пішла до ванної і, зачинившись там, заплакала. Ненавиділа себе та своє невлаштоване життя. Що сьогодні? Що завтра? Як жити? Навіщо все це? Тягтися все життя на копійки, сидіти щовечора вдома? Приховувати, що є син і що тобі вже двадцять сім? Рік по року нічого не мати? Чому?

Під шум води з крана:

— За що? Господи! — заплаканим янголом, не помічаючи власних сліз. — За що мені все це?! Господи!

— Яночко, — стукала у двері мати. — Відчини мені, дитинко. Відчини.

— За що?! — кричала вона. — Я не можу більше так! Не можу!

— Яно, відчини мені, — просила мати.

— Я так стомилася! Господи! За що ти прокляв мене?!

Вона вже не могла стояти…

— Я більше не можу так!

І щоб не впасти, схопилася за раковину.

— Я хочу вмерти!

— Яночко, відчини мені!

— Іди подивися, — сказав Вітчим. — Зараз буде цікаво.

Вона виструнчилася