Мері Стюарт - Маленька мітла

Потім, плавно, наче згасаюча свічка, тільки набагато швидше, крихітне зображення втратило свої обриси, закурило, на мить, димком і зникло…

Щось кольнуло її в ногу, гостра, жалюча біль, яка змусила її підстрибнути. Це мало вивести її з-під влади заклинання, тому що тепер, тьмяно, крізь легкий димок, вона могла бачити вікна в кімнаті, і неясно, але чути, немов відлуння в колодязі, вкрадливий голос чарівника:

— Чудово! Чудово! Тепер назад, чи не так?

Він почав повторювати формулу заклинання — не таку ж, але слова її здавалися знайомими — і скоро Мері зрозуміла, що це ті ж самі слова, але сказані задом наперед. У чорнильниці все теж пішло зворотним ходом. Її обличчя знову виділилось з темряви, стало виразним, набуло кольору і, наче, підпливло ближче на тлі сонячної кімнати, потім воно стало просто відображенням, маленьким відображенням на поверхні чорнила.

Вона дивилася на нього, моргаючи від яскравого світла. Директриса виглядала задоволеною, і тут, і там в класі нізвідки стали з'являтися учні, які з цікавістю спостерігали за Мері.

Доктор Ді посміхнувся:

— Просто відмінно. Чудово для першого разу, чудово. Звичайно, гомбріджське походження дається взнаки. Наступного разу ти зможеш зробити це сама, але мені здається, на сьогодні вистачить. Я впевнений, мадам Мамблхук хоче показати тобі інші класи.

Він засунув повідок Тіба в руку Мері. Виходячи слідом за директоркою до тьмяно освітленого коридору, Мері чула бурмотіння учнів, що повторювали заклинання.

— Сюди, — сказала мадам Мамблхук. — Я думаю, тобі це буде цікаво. Це Науковий Практикум, який я веду сама. Вчителька повністю відсутня.

— Вона хвора?

— Можна і так сказати. Вона зробила невеличку помилочку в заклинанні. У старших класах вчать хитромудрих штук. Головне — цілковита акуратність. Ось ми і на місці, — вона відкрила двері.

— Ну як, міс Сміт?

Стоячи в світлі, що лилось через відчинені двері в коридор, Мері подивилася на Тіба. Або вірніше, на те місце, де, як вона припускала, він був. Кінець мотузки був у неї в руці, після того як Доктор Ді її повернув, вона думала, що Тіб нечутно йде в своєму нашийнику, але його там не було. Тільки нашийник волочився по підлозі… Ні не волочився, але плив поруч з нею, як ніби маленький кіт все ще був поруч, але його не можна було побачити.

— Тібе! — закричала Мері. — Мій кіт! Я знаю, що він був зі мною поруч весь час, тому що він подряпав мені ногу, щоб вивести мене з цього заклинання. Я, мабуть, забула його…

— Ти його не забула, — голос мадам Мамблхук звучав весело і незворушно.

— Він тут. Погладь його і сама зрозумієш.

Мері зупинилася і зробила те, що було наказано. І ось вона відчула теплу шерсть, сильне, м'яке тільце Кота. Вона торкнулася гладенької голови, притиснутих вух, відчула пухнасту скуйовджену спинку. Він увесь вібрував, наче від слабкого електричного струму, але не бурчав.

Коли вона схопила його, він зашипів.

— Куди це ти? — раптом запитала Мадам.

— Назад до Доктора Ді. Заклинання прекрасно спрацювало на Тібі, але щось, напевно, не правильно з протиотрутою, у будь-якому разі для котів. Нехай він поверне його назад.

Мадам Мамблхук розсміялася:

— Хіба ти не зрозуміла, дитино моя, що кожен може повернутися за власним бажанням? Ти ж змогла, чи не так? Ти ж бачила, що було з тими в класі, хто переставав зосереджуватись. Коти самі по собі досить добре знайомі з магією. Твій Тіб повернеться назад, коли захоче, але не раніше, ніж захоче. Хіба ти не відчуваєш, як він збуджений? Відпусти його, так йому важче. Ти ж чула, що він зашипів, коли ти його підняла… Все в порядку. А тепер заходь, я покажу тобі дещо цікавіше. Я думаю, що завтра ти почнеш займатися саме в цьому класі.

Третя класна кімната сильно відрізнялася від інших, але для Мері в ній не було нічого нового. Це була лабораторія. У ній стояли довгі столи з кранами і раковинами, купа колб і пробірок, пальники, палахкотіли знайомим зеленим полум'ям. Чоловік десять, учнів в чорному одязі були зайняті справою. На найближчому до дверей столі стояв складний апарат, за яким дівчинка трохи старша за Мері кип'ятила різні корінці в блакитній рідині, що видавала важкий, солодкуватий запах. Вона помішувала мікстуру довгою білуватою палицею, що нагадувала кістку.

За сусіднім столом молодий хлопець, що одним оком дивився в мікроскоп, дряпав свої нотатки в товстій жовтої книзі. Поруч з ним на столі стояла клітка з мишами. Хтось ще поливав густою зеленою рідиною дуже красиві кристали, що лежали в мисці. Від шиплячої цівки фіолетового серпанку виходив запах паленого волосся. У дальньому кінці кімнати за прозорими дверцятами печі виднілося зелене полум'я. Вікна в лабораторії були маленькими і заґратованими, майже під стелю. Мері помітила, що світло зовні змінилось; мало бути воно довшим, ніж їй здавалось; було під владою заклинання, яке робило його невидимим.

— Я повинна глянути, як справляються мої учні, — сказала директриса. — Посидь тут і почекай. Я ненадовго. Заняття на сьогодні вже скоро закінчаться.

Мері корилася і сіла в крісло за вчительським столом. Вона відчувала, що Тіб поруч, біля її ніг, але коли вона нахилилася, щоб погладити його, він знову зашипів. Мері знову випросталась і сиділа тихо, оглядала лабораторію, яка здавалася такою знайомою і в той же час такою дивною — навіть надзвичайною — і зрозуміла, що найбільше їй хочеться, щоб мадам Мамблхук поквапилася розібратись зі своїм класом, потім зарахувала її на завтра і відпустила.