Арі Турунен - Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

історії залишаються не тоді, коли скасовують закони, а коли, навпаки, запроваджують їх. Занадто честолюбний можновладець часто вважає за свій обов’язок вирішувати за інших, як вони повинні жити та поводитися. Подібні спроби регламентації та визначення зазвичай призводять до катастрофи, оскільки зазіхають на фундаментальне відчуття свободи людини. Ззовні це може калічити та розвивати пасивність, проте глибоко всередині сіє зерна спротиву.

Одною з найзначніших функцій римської влади був жорсткий соціальний контроль населення, особливо важливим було розділення на класи. Незважаючи на столітню асиміляцію через укладання шлюбів між єгиптянами та греками, римляни почали штучно створювати в Александрії соціальні класи, що базувалися на етнічному походженні. Родини грецького походження стали привілейованим класом. Таке розподілення базувалося на римському праві, і підтримували його за допомогою спеціального реєстру, що регламентував укладання шлюбів та отримання спадщини людьми різних соціальних верств. Нові грецькі аристократи мали податкові пільги і навіть отримували безкоштовну їжу та забезпечення для людей похилого віку. Натомість для євреїв було введено жорсткий податок, fiscus Iudaicus, сплачувати який були зобов’язані всі, як діти, так і старші люди.

Римські збирачі податків були відомі своєю суворістю. Щороку вони були зобов’язані забезпечувати Римові жорстко встановлену суму доходів. У Римі нікого не цікавило, яким шляхом збиралися податки і що збирачі робили із залишком. Сума повинна завжди залишатися сталою. Це перетворило збирача податків в Александрії на чиновника, що наводив на людей жах. Якщо платник податків не зміг заплатити й утікав, збирач ув’язнював його родину. Він кидав членів родини на площі, їхні страждання продовжувалися доти, доки податки не були сплачені. Якщо ж цього не відбувалося, їх залишали там помирати.

Переслідування, зрештою, призвели до єврейського погрому в Александрії у 115—117 рр. За оцінкою історика Йосипа Флавія, було вбито п’ятдесят тисяч александрійців-євреїв. Єврейська спільнота Александрії майже повністю була знищена.

Фінального смертельного удару багатокультурності та процвітанню Александрії було завдано фанатичними християнами. У 389 р. імператор Феодосій І наказав зруйнувати всі язичницькі храми. Патріарх Александрії Феофіл Александрійський виконав наказ, і в 391 р. було знищено геть усе на території храму Серапіса. Майже одночасно було зруйновано також останню частину Александрійської бібліотеки, і всього лише один відсоток колекції рукописів залишився у спадок наступним поколінням.

Коли Феофіл помер, а архієпископом Александрії став Кирило, атмосфера стала ще більш ворожою. Донька доглядача бібліотеки Теона, Гіпатія, одна з найпрославленіших дослідниць і філософів Александрії та античного світу загалом, стала жертвою натовпу християн, її буквально роздерли на шматки. Кирило дивився крізь пальці на злочини християн. Пізніше Кирила зарахували до лику святих, а папа Пій XII проголосив 9 квітня 1944 р. промову на його честь.

У 2002 р. уряд Єгипту відчинив двері нової Александрійської бібліотеки, поблизу того місця, де була стара, зруйнована у давнину. Bibliotheca Alexandrina сьогодні — це не лише місце зберігання рукописів, а й дослідницький центр, там також розташовані планетарій, мистецька галерея та кілька конференц-залів. Головний вхід прикрашає скульптура Деметрія Фалерського.

Александрію було знищено безрозсудними та нетолерантними правителями і вірянами-фанатами, що прагнули ввійти до анналів історії як захисники «правильного» вчення. Водночас, вони розділяли людей на класи за релігійною та етнічною ознакою, що поширювало радикальні думки у суспільстві. На відміну від них, перші правителі Александрії вбачали у різних культурах, віруваннях і філософіях багатство, що сприяє обмінові ідеями та процвітанню. Схоже ставлення до іншості й усього нового спостерігалося в іншому місті, з яким Александрія дуже рано встановила дипломатичні відносини. Це місто звалося Паталіпутра.

Паталіпутра. Перше в світі суспільство добробуту

Усі люди — мої діти. Я для них — наче батько. І як кожен батько бажає лише добра та щастя для своїх дітей, я бажаю, щоб усі люди завжди були щасливими.

Ашока Сьогодні Патна славиться своїм запашним рисом, але у IV ст. до н. е. вона була відома як Паталіпутра, величне місто, де зосереджувалася влада над більшою частиною Індії. Правителі Паталіпутри прагнули й робили усе, щоб їхні піддані були щасливими.

На південному березі величної ріки Ганг, поблизу місця, де у неї впадає ріка Гандак, розташоване місто Патна. Це найдревніше постійно заселене місто Індії, столиця штату Біхар. Захоплююча історія Патни губиться у звичному галасі та транс­портному хаосі великого індійського міста. Від колишньої слави залишилося небагато.

Якщо пройти п’ять кілометрів од залізничного вокзалу Патни на схід, потрапляєш у Камхрар. Там височіє поодинока колона, яка свого часу була однією з вісімдесяти колон древнього храму. Поблизу — руїни фундаменту буддійського монастиря, що не викликають жодного захоплення. Утім, назва вулиці Ашок Раджпатх, що тягнеться паралельно Гангу, нагадує нам, що саме тут 2300 років тому мешкав видатний правитель Паталіпутри. Завдяки йому центр прапора Індії прикрашає «Колесо закону», дхарма чакра. Про дідуся та радника правителя індійське телебачення зробило багато серіалів, один з яких мав понад сто серій.

Сучасна Патна приховує під собою древнє місто, що мало прямокутні обриси, два кілометри завширшки та п’ятнадцять завдовжки. У його мурах було шістдесят чотири брами, що охоронялися вояками з білими пов’язками на чолах. За мурами простягалися великі стайні, де охолоджувалися страшезні бойові слони, саме через них Александр Великий відмовився від завойовницького походу на схід