Іван Байдак - Тіні наших побачень

Вона стояла на моєму порозі, явно претендуючи на головну роль. Була вдягнута не за погодою, але приємно всміхалася. Я саме збирався на надокучливу вже пробіжку. Спочатку вона перепросила, що перериває її, зауважила, що кілька разів хотіла приєднатися, але зазвичай засинає лише над ранок. Тому час занять їй не підходив.

Потім вона зізналася, що давно шукала нагоди познайомитися. Але вдалої не знаходила. Знову згадала про ранкові пробіжки. Сказала, що хотіла організувати мені творчий вечір, запропонувати прогулянку в місцевих горах, спекти яблучний пиріг чи банально зустрітися в місцевій кав’ярні. Утім, вона не любить набридати людям, а дізнавшись, що я при­їхав писати роман, тим паче не хотіла відволікати.

Я не знав, що відповісти, тому просто сказав, що прийти безпосередньо в гості було найкращим рішенням. Вона ще раз зізналася, що спостерігала за мною, ба більше — пиріг таки спекла. Тому ми зараз підемо до неї в гості. Я погодився і замкнув двері свого будинку. А потім вона вимовила фразу, яка гарантувала нам цікаву історію:

— Я цнотлива, — для чогось сказала вона.

— Мені байдуже, якщо це не так, — відповів я.

Наступні вечори я безальтернативно проводив у неї вдома. Щоправда, це приміщення більше нагадувало арт-студію чи майстерню, повну швейних пристосувань. Ще там були матрац і чимало вазонів. Одяг, скручений жужмом на підлозі, і залишки їжі. Але цим вона не переймалася. Ми сиділи на долівці, обговорювали важливі світові проблеми. Часом вона відволікалася й ішла до станка, часом підливала чаю, часом перепитувала, чи не хочу я писати. Особистих запитань ввічливо уникала, неохоче згадувала минуле і не повідомляла ніяких даних. Конкретики від неї зайве було очікувати — їй подобалося давати людям свободу вибору. Зрештою, про мене також не запитувала, але мимохіть ділилася тим, що її вирізняло з інших. Наприклад, вона любила перечитувати гороскопи та шукати в них відповідності. Любила «підбирати» супутників у ліфті — таких пристроїв у її провінційному селищі, куди автобус ходить за незрозумілим розкладом, було тільки два. Не любила візитівок та їхніх пихатих власників. Пила зелений чай без цукру, чомусь не слухала музики й полюб­ляла нічний спокій. Курила доволі часто, але обіцяла, що то не назавжди. Вірила у віщі сни, але казала, що давно жоден не снився. Бувало, перебирала міру, але не надто часто, говорила, що Бог нею задоволений чи бодай не має претензій. Якось зізналась, що найбільше любить говорити із самітниками або з тими, від кого відвернулися близькі. Сама інколи здавалася зверхньою, але це, радше, була байдужість і вміння чесно відмежувати все, що видавалося нецікавим. На прощання повторювала, що обов’язково настане день, коли ми розстанемося назавжди. Чесно зізналась, що не сумуватиме, але постарається не забути. А ще просила не писати про неї (я цього робити не обіцяв), бо я поки навіть не здогадуюся, чому вона мені трапилась.

Вона просто засинала на грудях, міцно притулившись до його тіла. У кімнаті було просторо й темно. А ще прохолодно через відчинене вікно, яке ще зовсім недавно рятувало від пристрасної задухи, а тепер спонукало їх ставати ще ближчими. Здається, це було найпрекраснішим, що могло тоді з ними відбутися. Вони лежали поруч і не знали, що вранці йтиме дощ, не думали про завтра, і, здається, якби могли, то переконали б себе, що завтра взагалі не настане...

Усе, що я про них знав, — те, що вони між собою були майже не знайомі. Якщо випадкові доторки та ввічливі усмішки можна зарахувати за знайомство. Він чув, що вона приїхала в пансіонат для лікування, що вона заручена і незабаром зв’яже своє життя сімейними путами. Вона про нього не знала й того. А потім вони зустрілися, і в них була єдина ніч, а потім він не чув її слів, а потім, можливо, довгими роками шукав відповідь...

Ця історія закарбувалася в моїй пам’яті і справді мучила останнім часом, наче привид минулого, який не дозволяє поставити крапку. Крапка, до речі, мій улюблений розділовий знак. Щоправда, її важко використати там, де тебе цікавлять її мотиви та його плани, головні герої та їхні історії, передумови сюжету й наслідки, які, очевидно, триватимуть довше за самі стосунки. Ця головоломка часто нагадувала про себе, як старі шрами, що печуть у негоду, чи незавершені справи, що муляють сумління перед Різдвом.

— Але досить цього, — говориш собі, відкладаючи папір убік. Відтак намагаєшся сховатись у світі маленької дівчинки, її невеличкої провінції та однокімнатної квартири із матрацом, від якого болить спина, колекцією східного чаю та проблем, здебільшого надуманих.

Власне, ми справді обговорювали питання, трохи віддалені від нашого світу, тобто ті, які нас безпосередньо не стосувались. Вона часто собі суперечила — говорила, що рано чи пізно нас стосується все, тому не потрібно уникати того, чому можеш дати раду. Але й намагалась уникнути проблем, які самостійно вирішити неможливо, бо не варто тривожити свій спокій.

— Чи є смерть загальною? — запитала мене одного разу.

Я не зрозумів суті питання, тому вона почала пояснювати.

— Адже смерть зачіпає почуття всіх близьких, змінює їхні життя, і не важливо — обтяжує чи звільняє від зайвого вантажу. Зрештою нагадує нам, що це незворотне для кожного, тому варто жити так, щоб потім усе не видавалося марним. Далі вона розповідала про принципи та правила. Вирішила пояснити і без того зрозумілу між ними різницю, мовляв, перше — те, чого не зробиш за жодної умови, друге — те, чого намагаєшся дотримуватися. А вона старалася оточувати себе цікавими й порядними людьми, хоча й досі не навчилася, за якими категоріями це визначати. Намагалась говорити все, що думає, у вічі, щоб не сказати чогось зайвого. Бути відкритою до нового, цінувати свою свободу і свободу інших, відпускати минуле, допомагати людям і тваринам і не розраховувати на долю.

— Чому ти тоді втікаєш, чому сама? — своїх слів я не добирав.

Вона на хвилину знітилася й замислилася, але потім упевнено відповіла:

— Тому що рано чи пізно хтось руйнує все, у що ти раніше вірив.

Її самотність, безперечно, не була випадковою, хоча я більше не зазіхав на розуміння її причин. Де в чому навіть підтримував, оскільки сам давно для себе обрав такий спосіб існування. Слово «існування» — саме те, яке я хотів дібрати. Самому важко. Але самому треба вміти бути. Досвід самотності передбачає особливість майбутніх стосунків, а звичка бути наодинці — уміння їх цінувати. Потім ми скерували розмову в річище випадковості. Я навіть пообіцяв написати твір