Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

Усі ці зведення під один знаменник, стереотипи, хибні уявлення одне про одного і мовний бар’єр на додачу змушують мене казати людям неправду. Ми побудемо два дні в Хіві та й вернемося до Урґенча, де Музаффар і Закір допомагають зробити прописку. Вони запитають (знаю, бо Музаффар уже телефонував, аби потурбуватись про наше дозвілля), чи на мінарет підіймався, чи ходив по таких-то музеях. І легше мені сказати «ходив», «підіймався», аніж вдесяте у цій країні пояснювати, ЧОГО ми риїхали. Все тут передбачено. Все має свій порядок і місце.

Іноземець приїздить або як турист, або до родичів. Турист мусить мати папір, де засвідчено, що він таки турист. Якщо такого нема (а де взяти?!) — туристичну візу. «В України з Узбекистаном безвізовий режим», — пояснюємо в кунґрадському паспортному столі. «А як знати, що ви туристи?!» Турист має ходити по визначних місцях і фотографувати їх, також по музеях. Швидше за все, він прилетів літаком.

Для туриста все зроблено: кафе, готелі, сувенірні лавки, харч для фотоапарата... Тому й виходить, що ми приперлися, аби пофоткати архітектуру, клацнутись коло верблюда чи на ханському кріслі в традиційному вбранні й піти, куди усі ходять. Я вже стомився пояснювати, що мені справді цікаво, й відповідати так, як від мене того чекають: «Так, гарно, просто чудово! На мінарет виліз, у музеї ходив». Таке буває, коли випадково потрапиш до туристичного містечка. Питаєш, де тут можна попити чаю, а тобі показують у бік декорацій.

Тепер я хочу вирватися з цього контуру. Поїхати геть із Хіви. Може, згадувати, але не бачити. Вже на другий день почуваю себе в цьому страшно красивому місті незатишно. Усе тут розпечене і тверде, скрізь мури, пісок, каміння, мені бракує рослин. Згадую Ворзель, де влітку все розхристано й зелено. Дивно, невиразно, без конкретних практичних причин, не лише у Хіві, а в усіх сухих, кам’яних або глиняних цен-тральноазійських містах я почуваюся, як мав би чутися бедуїн в Антарктиді.

Я поїхав у цю подорож, аби повернутися. Зрозумів це лишень тепер, коли пишу і читаю в затишній готельній кімнаті, світячи налобним ліхтариком. Бо це поселення у Хіві, зупинка і відпочинок є лише випадковістю. Необхідність прописки змусила нас затриматись, а мали би їхати, як і досі, ночуючи то в смітниках коло траси, то в смітниках коло річки, в кращому випадку — на подвір’ї чайхани, а як дуже пощастить, то в добрих людей. Не мали би сил на записування, а лиш на те, щоби розкласти намет і лягти спати бодай на кілька годин, щоби прокинутись о шостій тридцять стомленими і поламаними.

Тепер, коли відпочиваю і думаю, що за день цей «мажорний туризм» закінчиться, визнаю для себе просту річ: мені не так дорога потрібна, як повернення з неї. Я не так їхати хочу, як сидіти потім і пам’ятати про цю їзду. Переживати мандрівку не всіма п’ятьма чуттями (знати голод, спрагу, втому, нужду і страх), а лишень безпечною думкою. Це мені змішалося в одну кашу зі страждання та задоволення. Точно розумію лише те, що дорога «туди» квапить мене, змушує рухатись до Киргизстану, бо передує дорозі «звідти».

Останнє — найчесніше. Я почав повертатися ще з того моменту, як виїхав потягом із Києва до Луганська, щоб потім перетнути кордон із Росією і рухатись далі на схід. І завтра, коли я поїду через Кизилкуми, віддаляючись від України, — також повертатимусь. А тут у Хіві — просто перепочинок.

У дитинстві я міркував собі, що ровером можна легко доїхати до Коломиї, а мотоциклом — до Чернівців чи Івано-Франківська. Автобуси не рахувалися — не самостійно. Про можливість їхати далі я не думав. Та мотоцикл мені тоді ще й не снився, а ровером за межі села виїздити не випадало. І ніби такі подорожі здавались можливими, але була ще одна перепона — дороги не знав.

«Добре от тому чи тому шоферові, бо знає. Та й усе пам’ятати треба: як куди їхати, де звернути... До Коломиї то зрозуміліше, але до Чернівців так далеко і стільки поворотів усяких», — приблизно таке тоді думалось. Це були часи, коли я не знав інших доріг, окрім сільських, в кращому разі шутрованих, і асфальтованої центральної. У Коломиї бував частіше, а до Чернівців їхалося хіба раз у рік — на Калинівський ринок. Звісно, я бачив ці дороги до міст, але ж не знав їх, а в селі треба знати кудою йти і куди повернути. Там немає поняття «траса» і більшість вуличок рівноцінні.

Отже, я собі думав, що має бути знання первинне, глибоке й самодостатнє. Знати дорогу до Чернівців, припускаючи, що нема автостради, мапи, дороговказів — це наче дивитися телевізор і розуміти, як він влаштований. Я вчився на фізичному факультеті й приблизно уявляю собі це барахло. Але як точно відбувається перетворення сигналу, отриманого антеною, аж до кольорового зображення на екрані, я не знаю (звісно, це можна списати на те, що я горе-фізик або ж фізик, а не телемайстер, та все ж... телевізор дивляться навіть гуманітарії). Тим більше, я не здатен пояснити, як зроблений звичайний транзистор. Не як влаштований, а саме зроблений. Простіше кажучи, в разі потреби я не зможу його виготовити ні самостійно, ні з допомогою добрих друзів. Я нізащо не склепаю навіть звичайної лампочки-сотки. Зате можу витесати топорище, засадити город і прийняти пологи в корови, якщо аж так спотребиться. Впевнений, що здатен збудувати який не який, але дім.

Користуючись Інтернетом та мобільним зв’язком, за деякими критеріями я знаходжуся одночасно ще й на рівні доби Відродження чи Середньовіччя. У своєму двадцять першому столітті я розумію значно менше, ніж знаю. Виявляється, нам потрібно не так багато.