Юрій Андрійович Міцик - Корсунь козацький

Богуславі на зимових квартирах артилерію і коней. Цього разу Сагайдачний, знаючи про постійні переходи вояків через Богуслав, пощадив місто й переніс зимові квартири для артилерії на Лівобережну Україну. Богуслав мав нести тільки мінімальні повинності, даючи Війську належний провіант та фураж для коней. Тому Сагайдачний своїм листом просив підстаросту, щоб він наказав панам богуславцям забезпечити належні поставки провіанту й фуражу[73]. До речі, є дані, що з сусіднього Стеблева походив друг і сподвижник Сагайдачного, який став гетьманом по його смерті — Оліфер Голуб[74].

Перезимувавши, козаки влітку 1621 р. виступили у похід до молдавських кордонів. Там, під стінами фортеці Хотин, вони прийняли на себе основний удар військ Османської імперії, котрими командував сам султан Осман II. З кінця серпня до початку жовтня 1621 р. під стінами Хотина тривали запеклі бої, і врешті об'єднане українсько-польсько-литовське військо змусило султана підписати мир. Туреччина, яка розраховувала повторити минулорічний успіх (перемога у битві на Цецорських полях у вересні 1620 р.) і планувала підкорити Поділля, відступила з тяжкими втратами своєї армії. Хотинська перемога навіки обезсмертила Військо Запорозьке і гетьмана Петра Конашевича— Сагайдачного в очах усієї Європи.

Після такої славної перемоги Річ Посполита мала б задовольнити вимоги козаків, які блискуче зарекомендували себе у першій чверті XVII ст. походами проти Османської імперії, допомогою Речі Посполитій у походах на Москву (тоді запорожці доходили аж до Уралу та Північного Льодовитого океану!), участю у Тридцятилітній війні (походи в країни Центральної і Західної Європи, зокрема Чехію, Сілезію, Австрію, німецькі держави, Італію, Францію, Угорщину та ін.). Але панівні кола Речі Посполитої думали інакше, цинічно називаючи козаків нігтями, котрі відрізають, як тільки ті виростають задовгими. Коли розпочиналась війна і козаки були потрібні, тоді король і уряд Речі Посполитої давали їм щедрі обіцянки, розширювали реєстр Війська Запорозького (Сагайдачний привів під Хотин понад 60 тисяч козаків); запевняли у своїй готовності покінчити з дискримінацією Православної церкви в Україні та Білорусії. Однак як тільки війна закінчувалась і небезпека спадала, обіцянки Речі Посполитої ставали майже порожніми. Так було і цього разу. Сагайдачний, тяжко хворіючи після поранення під Хотином, до останньої хвилини свого життя (20 квітня 1622 р.) писав листи до Варшави, до всіх впливових осіб, щоб добитися виконання обіцянок польського уряду щодо Війська Запорозького. Але ці клопотання залишались майже безрезультатними. Через це серед козаків посилювались суперечності, зростала боротьба між прихильниками угодовського курсу щодо Речі Посполитої і його противниками, котрі будь-коли були готові підняти повстання проти загарбників. Серед обох угруповань вистачало славних вождів, які по-різному бачили майбутнє Війська Запорозького та України в цілому, однак поступово посилювалася партія прихильників повстання. Головною причиною цього було зростання соціального, національного та релігійного гніту Речі Посполитої в Україні.

У 1625 р. вибухнуло повстання проти Речі Посполитої, яким керував Марко Жмайло. У цьому повстанні Корсуню, без сумніву, належала важлива роль, хоча брак документів не дає змоги розкрити це питання детальніше. Повстання зазнало поразки, і 20 липня 1625 р. було укладено Куруківський мир (Куруків або Крюків, нині правобережний район Кременчука). Приблизно в цей час Корсунський полк став одним із шести класичних козацьких реєстрових полків поряд із Чигиринським, Черкаським, Канівським, Білоцерківським і Переяславським, а його чи не першим полковником імовірно був знаменитий Тарас Федорович (Трясило), про що туманно свідчить «Історія Русів».

Сформований Корсунський реєстровий полк, як і інші п'ять, мав виконувати функції бойової одиниці, перебуваючи на службі в збройних силах Речі Посполитої. Полк повинен був охороняти південні кордони держави з метою заміни прикордонних функцій Січі. Оскільки на території Корсунського староства проживала значна кількість нереєстрових козаків, то вони впливали на політичну ситуацію в краї. Мали вони вплив і на настрої реєстровців, які часто ухвалювали самостійні рішення, що суперечили політиці польської державної адміністрації.

У 1625 р. до Корсуня приїжджав видатний український церковний і культурний діяч, київський митрополит Йов Борецький. Як відомо, після запровадження Берестейської релігійної унії 1596 р. її сприйняли тодішній митрополит Михайло Рогоза і більшість православних єпископів. Лише двоє єпископів (Михайло Копистенський та Гедеон Балабан) залишилися православними, але вони померли через десяток років. Оскільки православних єпископів не лишилося, Церква опинилась у тяжкому становищі. Тоді на допомогу їй прийшло Військо Запорозьке на чолі з Сагайдачним, члени православних братств, українська православна шляхта, котрі домоглися відновлення православної ієрархії в Україні та Білорусії єрусалимським патріархом Теофаном у 1620—1621 рр. Якраз тоді на київського митрополита і було висвячено видатного українського вченого, викладача Київської братської школи Івана Борецького, котрий, ставши ченцем, дістав нове ім'я — Йов. Цей митрополит надзвичайно шанував козацтво, яке захищало його від репресій з боку польських властей; високо оцінював його роль у національно-визвольній боротьбі і сам був його духовним батьком. Через це і називали його «козацьким митрополитом». Тож не дивно, що Йов Борецький приїхав до Корсуня, де він, можливо, бував не раз. Тут він освятив новозбудований православний храм, але, на жаль, точно не відомо, який саме. Ймовірно, це була Свято-Іллінська церква.

Куруківський мир не міг бути тривалим, тому що козаки не хотіли його виконувати. До певного часу Річ Посполита не застосовувала репресій, покладаючись на талант видатного вождя запорожців гетьмана Михайла Дорошенка, який був прихильником миру з Польщею. Анонімний польський шляхтич писав у своєму листі до якоїсь владної особи, що козаки не визнають умов миру, просив, щоб король Сигізмунд III і великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський «не дражнили цієї гадини [так анонім називав козацтво. — Ю. М., С. С.], а краще б погладжували її в Корсуні